Розділ «Тінь»

— Так собі, — сказав я.

— Я був у Торіна. Отже, слухай, що я довідався. Лінда з’явилася в клініці на самому початку її заснування, десь два роки тому. Прийшла надвечір сама. Нічого про неї дізнатися не вдалося, а оскільки вона виявилася божевільною, її залишили в клініці. А лікувала її, або швидше спостерігала, оскільки її випадок не лікується, наша знайома, Божко Валентина.

— Весело. — Здається, Валентина говорила мені про це, але я тоді не звернув на це увагу. А треба було! — Вона згадувала про якогось брата, — пригадав я.

— Цього не чув. Кажу, нічого про неї не відомо. Лише діагноз. У нашому випадку ідеальна кандидатура для підозр. Звалити на неї можна все що завгодно. Але…

— Важко повірити, що все це організувала вона, — закінчив я.

— Так. І ця примара в лісі. Ти знаєш, адже все указує на звичайний причинний полтергейст. Просто класика. Тільки, як це пов’язано з клінікою? Ось що важливо.

— Клініка просто близько до місця концентрації полтергейсту, це й зачіпає її найбільше.

— Можливо, — погодився Діма. — Але надто вже свідомо. Адже на дорозі все просто. Знову ж таки класика: перед машиною з’являється примара цієї старої, або, біс його знає, кого, з якоюсь певною метою. Все повторюється, немов записане на плівку. Класика, одним словом.

— А тут не класика.

— Навіть і не пахне. Немов хтось свідомо всім цим керує.

Мені нестерпно захотілося розповісти про те, що трапилось зі мною вночі. Це була вже точно не класика — я це відчув на своїй шкурі.

— Адже ти знаєш, — продовжував тим часом Дмитрик, Полтергейст — це статичне явище. Майже завжди. Часи чаклунів і відьом пройшли як мінімум два сторіччя тому. Залишилися, звичайно, якісь бабці, але, наскільки мені відомо, вони не займаються нічим подібним. Та ще, можливо, десь в Африці щось залишилось.

— То ти здаєшся?

— Та ти що?! — обурився Дмитро. — Ми обов’язково розплутаємо цю справу. Про таке я раніше міг лише мріяти.

Я не був таким оптимістичним, але висловлювати власну думку не став. Можливо, він справді доведе цю справу до кінця.

— Я, напевно… — почав я. — Гадаю, пора мені видужувати. — Ця думка з’явилась щойно, але це було саме те, що давно зріло в моїй підсвідомості. Я лише до певного часу пригнічував в собі бажання дистанціюватися від розслідування. А зараз зрозумів, наскільки це буде правильним. Особливо, після нових подій. Досить! Я не герой і не хочу ним бути! — Я більше не можу тут залишатися. Розумію, що це може перешкодити розслідуванню, але мені це вже не так важливо. Вибач.

— Перестань, — сказав Діма. — Видужуєш, то й видужуй. Це твоя шкіра, й тобі вирішувати, як її використовувати. І я тебе цілком розумію, так що можеш не переживати і не пускати соплі.

— Дякую, що підтримав, — саркастично сказав я.

— Нема за що. Ну, тоді я зв’яжуся з босом, і ми все організуємо.

Як мені стало легко після цих слів! Останній раз я відчував щось схоже, коли здав першу сесію в університеті. Але тепер це було у декілька разів сильніше. Цю ніч я якось переживу. Не спатиму, і нічого не трапиться. А завтра…