Розділ «Тінь»

Що трапилось?

Так минув якийсь час. Не знаю скільки, але доволі багато. Коли я прокинувся, ще не повністю, і як сомнамбула поплентався до ванної кімнати, вже починало розвиднятися. У ванні я пустив гарячу воду і відразу заліз — одягнутися я так і не спромігся. У клініці, як я знав, не у всіх кімнатах були ванни. Задля безпеки важких хворих, які, чого доброго, могли там і втопитися. Наприклад, в багатомісній палаті, де жив Андрій, ванни не було, там стояв лише душ. А ось в моїй кімнаті ванна була. Можна було запросто лягти під воду, затримати на якийсь час дихання, а потім повільно випустити повітря… Я зупинився на цій думці занадто довго, щоб можна було назвати її несерйозною. Але топитися не став. І як тільки прийшов до такого рішення, заплакав. Тихо і болісно. І не міг зупинитися, тому що більше не міг заперечувати очевидне. Прийняв те, чого не міг прийняти без того, щоб не збожеволіти. Але свідомість виявилася дуже міцною для такого простого виходу, і все ще чіплялася за об’єктивну реальність. Як же це, виявляється, боляче!

Непомітно настав ранок. Вода у ванні вже встигла вистигнути, і час було вилазити. Крім того, я підозрював, що скоро принесуть сніданок, і не міг допустити, щоб мене застали в такому стані. Адже в цьому випадку потрібно буде пояснювати, що зі мною відбувається. І я змушений буду брехати, а щоб натурально брехати, потрібно думати, однак думати я ще не міг. У кожному разі треба привести себе до тями. Я виліз із ванни й подивився в дзеркало, що висіло над раковиною. Обличчя виглядало жахливо: червоні від сліз, якісь приречені очі, змарніле обличчя заросло п’яти міліметровою щетиною, на голові і на тілі подряпини — таким жалюгідним я себе ще ніколи не бачив. Все ж таки доведеться щось брехати. Я витерся і поплентався в кімнату одягатися. Того одягу, що, власне, складався з одних трусів, що були на мені вчора, коли я лягав спати, я не виявив. Але цей факт був не найстрашнішим в нічній події.

Я все ще лежав на ліжку, втупившись нерухомим поглядом в стіну, і намагаючись ні про що не думати, коли до кімнату постукали, і зайшла медсестра з сніданком. До цього моменту я встиг прибрати барикаду від дверей і одягнутися, тому вона не могла бачити моє покрите подряпинами тіло. Тільки лице. І вона помітила, підозріло глянувши на мене. Без сумніву цей факт незабаром стане відомим Галині Леонідівні. А я ще не придумав, що їй набрехати. Медсестра мовчки поставила тацю з їжею й пішла. Проте, спокійно поїсти мені не дали. А апетит, на диво, у мене був.

— Привіт, — сказала Олена, перехопивши двері, що майже зачинилися, у медсестри. Її привітна усмішка швидко зійшла — вистачило лише одного погляду на моє обличчя. Невже так помітно? Хоча, я ж бачив себе. — Живий?

Олена прикрила за собою двері, підійшла до ліжка, не наважуючись сісти. Її увага до мого фейсу трохи дратувала. І це пішло мені на користь — хоч трохи розворушило мій загальмований мозок.

— Доброго ранку, — не без сарказму мовив я. Як дивно: варто було з’явитися знайомій людині, як я відразу почав повертатися до нормального стану, стаючи самим собою. Чого втупилася, не бачила ніколи подряпаної пики?

Вона нарешті сіла на ліжко поряд зі мною, а я підсунув столик ближче і взявся за їжу. Апетит був скажений.

— Ти забув, про що ми домовлялися?

— Про що?

— Ти обіцяв, що триматимеш мене в курсі подій, що відбуваються, — здається, в її голосі чулася образа. Ні, справді була. — А зараз вдаєш, що нічого не трапилось. У ванні жорстким рушником подряпався? Або невдало поголився? Хоча ні — з такою щетиною. Чого мовчиш?

— Думаю, з чого почати, — сказав я.

— З початку.

— Добре. — Я набив рот макаронами, ретельно, не поспішаючи, прожував і лише потім продовжив: — Я бачив ще одного перевертня. Вночі. Не питай, навіщо я поліз вночі до лісу. То була жінка.

— Як це ти визначив, і взагалі, навіщо поліз туди? — Олена ніби не чула, що я сказав.

Довелося знову взятися за їжу. Коли я вирішив, що зібрався з думками, то відповів:

— Вийшов, тому що мені здалося, ніби я щось побачив. У парку. Але не зміг розгледіти, ну, й вирішив вийти і подивитися. Я не збирався далеко відходити від клініки, але, загалом, опинився у лісі, і там вона напала на мене.

— Дурень, — прокоментувала вона. — Ніхто навіть не знав би, де тебе шукати.

Я дурнувато посміхнувся, підтверджуючи зроблений висновок.

— А чому ти вважаєш, що це жінка?