Розділ «Тінь»

— Мене теж цікавить її таємнича поява, — спокійно заявив доктор. — Як і решту моїх колег. Я не був її лікуючим лікарем, але все-таки дещо сказати можу. З’явилася вона практично відразу після відкриття клініки, а відбулося це близько двох років тому. Документів при ній ніяких не було. Спочатку вирішили, що це просто волоцюга, але швидко з’ясувалося, що вона ще й божевільна.

— Гібефренічна шизофренія, — кивнув Дмитро.

— Це той діагноз, який їй поставили в нашій клініці. Вам слід знати, лише те, що це вроджена шизофренія без явних ознак прояснення свідомості, що буває при інших видах шизофреній. Не лікується, на жаль.

— Вона прийшла удень або вночі, сама чи ні?

— Сама прийшла, — покивав Ілля Матвійович. — Здається надвечір. Довелося узяти її, не кидати ж. Звернулися до міліції, а там глухо. Хоча, якби захотіли, то щось би розкопали, але у нас така міліція…

— Що відомо про її минуле?

— Та нічого. Вона сказала, що лікувалася в олександрійській клініці, але наскільки я знаю, та клініка згоріла десь років двадцять п’ять-тридцять тому. Точно не знаю, я тоді в Дніпропетровську працював. До речі, лікувати її узялася Божко Валентина Сергіївна, царство їй небесне.

— Та сама, що наклала на себе руки? — зацікавився Діма.

— Так, вона. Більше я нічого про цю пацієнтку не знаю. Чому Лінда опинилася в спецприміщенні — теж. З таким діагнозом… не можу сказати — це у Валентини треба було питати, але тепер вже не дізнаєшся. А ще Тетяна Андріївна повинна бути в курсі. Хоча, наскільки я її знаю, вам не вдасться від неї чого-небудь добитися. Навіть я вам в цьому не зможу допомогти, як би не хотів. Навіть не знаю, чим ще можу допомогти.

— Ви і так допомогли, — запевнив Дмитро. — І на цьому спасибі.

— А у вас якісь підозри щодо цієї пацієнтки?

— Ми з Ігорем, як в класичних детективах, підозрюємо всіх, — невесело гмикнув Дмитрик. — Лінда потрапила в поле зору Ігоря, дуже вже дивна у неї справа.

Ілля Матвійович докірливо похитав головою, але ніяк цю заяву не прокоментував, давно змирившись з неминучим.

— А-а ви не можете?… Можливо, знаєте пацієнта або пацієнтку, які б поводилися не зовсім нормально, — Дмитро зміркував, що ляпнув дурницю й додав: — нестандартно для свого діагнозу. Або, можливо, знаєте, що хтось з пацієнтів захоплюється або захоплювався окультизмом?

Доктор довго думав. Хвилини три, мабуть. Діма навіть вирішив вже нагадати про своє існування, коли Ілля Матвійович, нарешті, відкинувся на подушку і відповів:

— Серед моїх таких точно немає. А серед інших, окрім Лінди, мабуть, нічого дивного я за пацієнтами не спостерігав і не знаю. Та й Лінда, до того, як ви нею зацікавилися, жодних поганих думок у мене не викликала. Про Валерія ви й самі знаєте. Ех-х, навіть не знаю. Поганий з мене помічник, еге ж?

— Не наговорюйте на себе, а то в рай потрапите.

— Вважаєте, що вже час?

Діма пригадав, де знаходиться, і винувато подивився на Іллю: той хитро посміхався, зовсім не образившись.

До ранку я так і не заснув. Навіть, якби у мене і виникло таке бажання, то я зробив би все, щоб його придушити. Якби було треба, бився б головою об стіну, але не заснув би. Але вночі спати мені не хотілося. Повернувшись до своєї кімнати, я довго сидів на ліжку, охопивши коліна руками — абсолютно не властива мені поза. У голові циркулювало одне питання: що відбулося? Це була одна-єдина думка, але вона була настільки сильною, що поглинала собою всі інші. І відповіді на це питання не було. Точніше та, що була, мене не влаштовувала. Вона настільки мене не влаштовувала, що просто не могла остаточно сформуватися в моїй голові. Як тільки свідомість починала зупинятися на тій єдиній відповіді, яка могла бути правдою, найочевиднішій відповіді, думки плуталися, і мозок починав знову шукати відповідь.