Розділ «Тінь»

— Нічого конкретного, — відповів Дмитро. — Розумієш, всі достовірні випадки, які розслідувала наша газета, мали під собою щось одне. І відповідно, від цього завжди танцювали. Якщо був зв’язок з потойбічним світом, намагалися знайти причину появи полтергейсту. Якщо розслідували появу НЛО, то теж знали, від чого відштовхуватися. Дуже часто розслідування закінчувалися констатацією факту: це було, а зараз цього немає. А що у нас тут? Вінегрет!

— Тобто, все-таки любителі-чорнокнижники? — припустив я.

— Це найбільше підходить, судячи з фактів, — погодився Дмитро.

— Ні фіга собі любителі! — обурився Андрій. — Ви зовсім вже… — що «вже» він так і не пояснив. — Я вважаю, що треба танцювати від привида в лісі. Якийсь він дивний — спочатку стара, потім став дідом. Я такого навіть у фільмах не бачив. А може тут, ну, типу вирва інферно.

— Яка вирва? — не зрозумів Дмитро.

— Це у Лук’яненка, в «Нічному дозорі», — пояснив я. Дмитрик не був шанувальником фантастики та екшнів, вважаючи, що і в справжньому житті йому вистачало всього цього. На відміну від мене.

— На зразок аномальної зони, — швидко зміркував Дмитро. — Може і таке бути. Теж підходить під наш випадок. А може, якийсь лікар захоплюється магією і експериментує на хворих.

— До речі, я вчора відвідав кабінет головлікаря, — пригадав я. — Трохи там понишпорив.

— Що ж ти раніше не сказав?! — обурився він. Щось знайшов конкретне?

Я детально розповів, як потрапив до кабінету, і що там встиг переглянути. Поки я розповідав, ми встигли почати другу пляшку коньяку. Розповідь потекла плавно і легко. Судячи з перебільшено сконцентрованих і серйозних осіб Дмитра та Андрія, коньяк благотворно вплинув не лише на мене. Андрій настільки гармонійно увійшов у роль молодого, але перспективного детектива, що тепер був схожий на молодого Джеймса Бонда.

— Нічого цікавого на вампіра, — розчаровано висловився Дмитро. — Як і на інших. А цю Лінду потрібно перевірити. Волоцюга вона чи що?

— А я ось чого не втулю, — задумливо сказав Андрій, — ніякої психіатричної лікарні в Олександрійську немає. Я б знав.

— Це точно, — погодився я. — Лежав би ти тут, якби там була державна клініка.

— Тобто, немає такої клініки? — вже без надії запитав Дмитро.

— Ні, — упевнено відповів Андрій.

— Ось і обірвалася ниточка. — Дмитро розлив залишки коньяку. — Хоча, чи була там ниточка. І взагалі, дивно якось.

Ми допили коньяк, і почали планувати подальші дії. Дмитро хотів з’їздити до доктора, поговорити, з’ясувати про Лінду. Андрій викликався допомогти в селі. Якщо неподалік від Лазеньок мешкала агресивна примара, то, можливо, причиною її появи був хтось з тих, хто мешкав у селі. Зазвичай, таке траплялось: нерозкритий злочин, нещасна любов з подальшим самогубством. Хоча я б не став на це дуже розраховувати. Загалом, Андрій погодився стати нашим позаштатним співробітником. Може, його взяти до газети на постійну роботу? Треба буде поцікавитися його думкою, після того, як все закінчиться. А мені нічого не залишалося, тільки чекати розвитку подій, спостерігати за оточуючими, підозрювати всіх і кожного. Та сподіватися, що я при цьому залишатимусь мисливцем, а не живцем. Сподіватися і розуміти, що хочеш-не-хочеш, а живцем я уже став. Кожен, хто перебував у клініці, окрім того, хто все це затіяв, був живцем. Потенційним живцем.

Проводжав я товаришів з деяким побоюванням. Набралися ми добряче, а Дмитрові ще треба було вести машину. Дорога вночі через ліс і так була небезпечною сама по собі, а ще коли під градусом. Добре хоч, що по ній ніхто ночами не їздив.

— Як же твоя нова машина? — запитав я, коли вони вже сіли в неї.

— Буду поволі їхати, — сказав Дмитро. — Звичайно, потрібно було взяти службову, але, якось не вийшло. Та ти не бійся, якщо примара нас не схопить, по приїзді зателефоную.