Розділ «Тінь»

— А якщо схопить, то я всіх ментів сюди викличу, — пообіцяв я.

— Дивися, на очі черговому лікарю не потрапляй, напучував Андрій. — А то наступного разу ми тебе лікувати кефіром будемо, усе, що міцніше, просто заберуть.

Я кивнув і пішов назад. А машина поволі й дуже обережно покотилась дорогою. Щасливо діставшись до своєї кімнати — встиг саме вчасно до комендантської години, — я забарикадувався й почав чекати дзвінка. Пройшло всього декілька хвилин, не більше десяти, а я встиг розхвилюватися. Все-таки повністю я до норми не прийшов. Необхідні були ще повторні курси, а там і до алкоголізму недалеко. Гаразд, закінчимо цю справу, влаштую собі тривалу відпустку, а якщо шеф буде проти — порву його на частини, закопаю в якому-небудь фікусі і все одно вирвуся у відпустку. Місяця на два.

Дзвінка я дочекався, мужики доїхали нормально, навіть привида не бачили. З полегшенням я роздягнувся, заліз під ковдру і заплющив очі. Світ навколо закрутився, і незабаром я опинився вже зовсім в іншому. І що вигідно відрізняло його від нашого, так це те, що все в ньому було несправжнім. І що б не трапилося, я завжди міг розплющити очі, втупитися у темряву або залитий слабким вранішнім світлом простір і сказати: це всього лише сон. Це — сон.

Вона прокинулася від невеликого болю. Скосила очі і побачила голку, що стирчить з руки, і медсестру, що схилилася над нею.

— Що це? — слабким голосом запитала вона, ще не до кінця прокинувшись.

Медсестра не відповіла. Її зосереджене лице немов застигло, а увага була зосереджена тільки на шприці, немов окрім цього шприца в світі більше нічого не існувало. Це було ненормально і жінка почала хвилюватись. Прозора рідина повністю зникла у її вені.

— Що ви мені вкололи? — зробила вона ще одну спробу звернути на себе увагу дивної медсестри. Втім, вона вже майже не сподівалася на це.

Ще не розуміючи того, що відбувається, вона вже знала, що це погано. Щось мало статися, щось недобре, і її власна смерть була б навіть не найгіршим варіантом. Це було б зрозуміло і звично…

Медсестра повернулася, вийшла з палати, забравши з собою злощасний шприц, потім клацнув замок. Погляд медсестри, як і раніше, був нерухомий. Через декілька хвилин, після її відходу, жінка відчула дію ліків. Вона не заснула, ні, але свідомість кудись рухалась, розосередилася, розслабилася. Вона ще усвідомлювала, що відбувається і могла контролювати своє тіло і розум, але з кожною секундою це ставало дедалі непотрібнішим, і це було так важко. Нарешті вона зрозуміла, що відбувається. Самотня сльозинка скотилася по щоці і крапнула на подушку. Потім її розум грубо відіпхнули кудись убік.

— Привіт, — сказала вона в порожнечу своєї невеликої палати.

Я був на вулиці. Вийшов з головного входу, здається. Ну, тоді мене повинні були помітити охоронці, незабаром вони з’являться тут. Треба бігти. І я побіг. Великими стрибками перетинаючи парк, одним махом перескакуючи через кущі, я швидко опинився біля огорожі і побіг уздовж неї. Десь повинен бути підкоп. Я точно це знав, хоч і не пам’ятав, звідки йшло це знання.

Ось він!

Я обнюхав його. Чужий запах. Не дуже сильний, вже достатньо давній, але тепер це мій підкоп. Я помочився на огорожу і на землю. Порядок. А потім швидко проліз під огорожею і, не зупиняючись, побіг до лісу. Тільки зараз я відчув запахи. Цілий букет таких знайомих і таких нових запахів, красу яких зміг відчути тільки зараз. Ніколи раніше я не міг так чітко відрізнити запах одного дерева від іншого. І хоча я не пам’ятав, як називаються ці дерева і трави, від цього все ставало тільки правильнішим. Навіщо назви, навіщо слова, якщо є щось більше — свобода і дійсне розуміння суті. Я зупинився і завив, спробувавши вкласти в це завивання всі ті відчуття, що переповнювали мою душу.

Заєць був десь поряд. Я вже відчував його запах, але не бачив і не чув його. Вітерець подув в мою сторону, і я точно визначив напрям. Я навіть міг приблизно оцінити відстань до звіра. Крадькома почав наближатися до того місця, де він зачаївся. Коли я вже був за кілька метрів від нього, заєць зірвався і побіг. Я побіг за ним. Ще ніколи я так не бігав: так швидко і так легко. Але це не перешкодило звіру бігти ще швидше, і, врешті-решт, він відірвався від мене настільки, що переслідування втратило сенс. Я ще якийсь час біг за ним, без надії наздогнати, просто задля самого процесу гонитви. Це збуджувало, розганяло кров і наповнювало м’язи і мозок хижим збудженням, примушуючи бігти швидше і швидше. Не зупинятися.

Незабаром запах зайця послаб настільки, що перестав мене збуджувати, і я зупинився. Довелося трохи побігати навколо, щоб зрозуміти, куди рухатися, аби повернутися назад. Та я швидко зорієнтувався, встановив напрям і побіг назад. Не можна було занадто віддалятися від клініки — це було небезпечно. У чому полягала ця небезпека, я не знав — це було щось схоже на інстинкт, — але я твердо знав, що небезпека реальна. Наближаючись до підкопу під огорожею, я відчув ще один запах. Він збуджував мене не менш сильно, ніж запах зайця, але будив зовсім не ті відчуття. Проте, не менш сильні. Тільки інші.

Я прислухався, в надії визначити напрямок джерела запаху, оскільки вітру майже не було, і напрям розпливався. Але, окрім звичайних звуків осіннього нічного лісу, нічого не почув. А запах був. Слабкий, але постійний, ваблячий. Він примушував моє тіло тремтіти в передчутті, а десь внизу живота розтікалося приємне тепло. Я пішов в приблизно вибраному напрямку й, не пройшовши і декількох метрів, почув ледь помітний звук. Шелест листя. Але цей шелест сказав мені більше, ніж могли б сказати майже забуті слова. Вона бавилась зі мною. Вона не могла не відчувати мій запах, і не поспішала тікати, отже, просто бавилась. Що ж, пограємо.

Я почав наближатися, обходячи її з навітряного боку, щоб вона не змогла відчути мого наближення до останнього моменту. Правда, вітру то майже і не було. Як не старався, але то гілочка трісне, то сухе листя зашарудить під ногою — я майже був упевнений, що вона знає не тільки те, що я наближаюся, але і те, де зараз знаходжуся. Але не йшла геть. Запах, як і раніше, долинав з одного місця, не віддалявся і навіть не зміщувався. І ось, коли я вже повинен був вийти на неї, почув напівгавкіт-напіввищання — вона явно наді мною насміхалася. Тихенько так. І раптом почала тікати. Ліс відразу вибухнув цілою гаммою звуків. Звуків гонитви. Це ще більше роздражнило мене, і я кинувся за нею. Але відразу ж почав відставати. Петляючи між стовбурами, я не міг набрати доброї швидкості, раз у раз зачіпляючись за стовбури і залишаючи на них клапті шерсті. І злився через це. А злість породжувала збудження, збудження наповнювало моє тіло силою, а сила дарувала свободу! Я летів крізь ліс так швидко, як ніколи до того, зачіпав стовбури і гілки, майже не помічаючи цього. Була тільки гонитва і свобода і більше нічого. Увесь світ — це гонитва.

Вона повернула і побігла назад, видно, так само, як і я, відчувала необхідність триматися поблизу клініки. Це зіграло мені на руку. Я просто встав у неї на шляху і почав чекати, наповнений збудженням, і майже нічого не тямлячи. Вона налетіла на мене, майже не зменшивши швидкості. Притиснула до землі і вкусила за вухо. Не сильно — граючись. Ми покотилися по землі, кусаючись і повискуючи. У ночі я бачив достатньо, щоб добре роздивитися її красиві зелені очі, чорний ніс, коричневу шерсть, що покривала її майже всю, і червону порожнину її пащі, заповнену гострими міцними зубами. У глибині свідомості щось здригнулося. Щось закричало, обдавши мозок жахом, але так кволо, неначе здалеку. Я хотів прислухатися до цього крику, так підказував мені інстинкт, а інстинкту слід було довіряти, але коричнева бестія не дала мені цього зробити. У наступну мить я вже припав до неї ззаду, і ми злилися в єдине ціле. Наше єднання було настільки диким і неприборканим, що не могло тривати довго, але цей час здався мені майже вічністю. Не тому, що час затягнувся, а тому, що воно перестало існувати взагалі. Залишився лише ліс, залишилася вона, і наша спільна пристрасть. Дика і неприборкана, як сама природа. У цю мить нас не могло зупинити ніщо, навіть смерть була над нами не владна. Якби у мене зараз зупинилося серце, я все одно б продовжив рухатися, тому що пік був близький і лише після того, як цей пік минеться, я зміг би дозволити собі померти. Але серце гупало, заглушуючи собою звуки лісу, легені наповнювалися повітрям, і я рухався, вганяючи невгамовну плоть все глибше і глибше в неї. І я вищав разом з нею. Крик обірвався лише тоді, коли ми досягли піку і, все ще не роз’єднуючись, тремтячи всім тілом, насолоджувалися одне одним.

І тут я збагнув, що це не сон!