Розділ «Тінь»

— Не шкодуючи фарб, — посміхнувся Діма. — Він спочатку вирішив, що я вже прийняв, та я зумів його переконати. Начебто.

— Цікава у вас робота, — висловився Андрій. Цікаво, коли він дійшов цього висновку? Ще вчора він готовий був проклинати той день, коли дізнався про мене і газету. Швидко відновився, або просто бундучиться. Зі всіх нас він сприйняв подію з примарою, на мій погляд, найважче. — І завжди так?

Відповів Діма, оскільки я сам був ще новачком в газеті. Ця справа була моєю першою серйозною роботою.

— Досить рідко. Якщо чесно, то це і добре. Якби кожна стаття нашої газети ґрунтувалася на чомусь подібному, то всі просто б розбіглися. Як ти сам встиг переконатися, екстремальні розслідування не дуже надихають наших людей.

— Так — трохи впливають на нервову систему, — погодився я.

— Так-так, — підтримав він.

— Ну, слава богу, — з явним полегшенням зітхнув Андрій. — Я вже почав серйозно побоюватися. Тут тобі привиди, там ще щось. Тепер і в банальних речах всіляке чортовиння увижатиметься.

— А ось це правильно, — сказав Діма. — Ось, наприклад, зі всіма було таке: щось-небудь шукаєш — дрібне щось — кілька разів проглядаєш одні й ті ж місця, а немає чортівні. А потім бац — і знаходиш. Там знаходиш, де кілька разів дивився. Нормальна людина зниже плечима і забуде, але ж ні: тут не обійшлося простою випадковістю або неуважністю.

— Ну, і…? — поквапив Андрій. Мені теж було цікаво, я на цю тему нічого не знав і навіть серйозно ніколи не замислювався.

— Наш Віктор Михайлович працював над цією темою ще кілька років тому, — продовжив Діма. При цьому він не забув про коньяк, почавши наповнювати наші ємності. — І так нічого конкретного не з’ясував. Написав, звичайно, пристойну і цікаву статтю з купою недомовок та з нічим не обґрунтованими висновками. Але головний і, мабуть, єдино достовірний висновок він зробив: це не випадковість і не результат неуважності. Дрібні речі дійсно іноді пропадають. А причини можуть бути самими різними — від шкідливих духів, яких ми не бачимо, оскільки вони цього не хочуть, до локальних викривлень простору.

— Здогадуюсь, що другий висновок був йому більше до душі, — сказав я. Віктор Михайлович був нашим головним фахівцем з інопланетян та всіляких НЛО. Наскільки я знав, чортовиння його взагалі не дуже цікавило.

— Можливо, — гмикнув Діма. — Я не питав.

Ми випили по другій, цього разу обійшовшись без тосту. Ось чого у спиртного не віднімеш, так це його здатності лікувати розхитані нерви. При депресіях це отрута, а якщо робота дістала постійним клопотом або… примара налякала до підґузників, то це саме те, що потрібно. Спалив декілька зайвих нервових клітин, і відразу відчуваєш, як нерви, заспокоюються, напруга просто зникає разом з тими нервовими клітинами. Як зараз.

— Що тепер будемо робити? — поставив я загальне питання, повертаючи розмову в робоче русло. — Пропозиції, нові версії є?

— Ядерним зарядом по лісу, — серйозним тоном запропонував Андрій. — Невеликим тактичним ядерним зарядом.

— Відставити ядерний заряд, — відрізав Дмитрик. — Не факт, що допоможе. А якщо серйозно, то мені все це нагадує якусь… ретельно задуману виставу. А ми граємо в цій, незрозуміло ким або чим поставленій, виставі, навіть про це не здогадуючись. Але це так… лірика.

— Найсумніше, що коли ми не зрозуміємо нічого, — підтримав я задумливо, — то з нами трапиться саме те, що задумав режисер.

— Щось ви зафантазувалися, хлоп’ята, — усміхнувся Андрій. — Може, вам вже не наливати?

Дмитрик мовчки розлив залишки коньяку по склянках і поставив на столик другу пляшку. Випили по третій. Я почав відчувати, як повертається робоча форма.

— Ми маємо перевертня, вампіра, привидів, — перерахував я. — Що це нам дає?