Розділ «Тінь»

Тільки сівши за кермо, я зрозумів, як втомився. Ноги трусилися, і з першого разу я не зміг рушити авто. Правильно було б заспокоїтися і лише потім почати рух, але це було понад мої сили. Я далі відчував чужий погляд і не тільки в потилицю. Цей погляд був абсолютно чужим. Та й по-іншому бути не могло, адже він був мертвий. Мертвий, і водночас — розумний.

— Т-ти т-теж-ж ц-це відчуваєш? — досі заїкаючись, запитав Андрій. Він примостився на задньому сидінні, і тепер його трусило так само, як і мене.

— Відчуваю.

Це ставало нестерпно. Здавалося б, відчуття не дуже сильне, але настільки чуже всьому, до чого я звик, що просто випиналося Ейфелевою вежею на тлі решти відчуттів.

Ми повернули голови одночасно — я та Андрій, й побачили його. Або її? Примара наближалася до машини, виходячи з лісу. Неквапливо, навіть повільно, але все одно я знову відчув жах.

— П-п-п… — спробував щось сказати Андрій, але так і не зміг.

Я натиснув на газ, втопивши його в підлогу, плавно, але швидко, відпускаючи зчеплення, і машина, буксуючи по вологій землі колесами, почала швидко набирати швидкість.

Як мені не хотілося, але треба було повертатися до клініки. Дмитро швидко приходив до норми, і я більше не турбувався за його здоров’я. Він навіть запропонував було відвезти мене назад, але його пропозицію було бурхливо знехтувано всіма, хто знаходився зараз в будинку Дмитра Васильовича. Вирішили, що відвезе мене сам Дмитро Васильович, який, на щастя, умів водити машину і мав права, правда, на вантажівку. Для компанії ми взяли з собою Андрія, який до цього часу встиг помітно отямитися і навіть перестав заїкатися. Андрій з Дмитром встигли у всіх подробицях розповісти, що з ними трапилося, і я тепер дуже добре розумів Андрія, який відразу після події почав заїкатися. А ще я дуже радів, що це сталося не зі мною. Тоді б я точно не зміг повернутися до лікарні. На відміну від Дмитра, який і не думав кидати розслідування після всього, що пережив, я все частіше починав замислюватися, наскільки це все мені потрібно. Цікаво, якби не ця твердолобість товариша, чи я б повернувся до клініки? На це питання зараз не можна було відповісти.

По дорозі назад примара на нашому шляху не з’явилася. Я чомусь думав, що вона стоятиме на тому ж місці, чекаючи нашого повернення, а потім… щось зробить. Що саме я не знав — фантазії моєї просто не вистачало, або мозок відмовлявся малювати можливі картини, просто заблокувавши всі думки в цьому напрямі. Але факт залишався фактом: наша машина без проблем подолала найскладнішу ділянку шляху і так само доїхала майже до самої клініки. Там ми розпрощалися, і я вже втоптаною стежкою пробрався на територію клініки. Потім подзвонив на трубу Дмитра, повідомив, що все нормально і їм можна вертатися. Вони повинні були ще раз подолати місце концентрації полтергейсту і, як тільки доберуться до села, Дмитро зв’яжеться зі мною. Так ми домовилися. І лише після цього я зможу спокійно заснути цієї ночі.

Так я думав.

Коли після дзвінка я попрямував до кабінету доктора, мені навіть на думку не спадало нічого поганого. Непомітно пробратися до своєї кімнати, не наткнувшись ні на одного з чергових, роздягтися, прийняти душ і завалитися спати. Проте, що це? Рухаючись до вікна кабінету Іллі Матвійовича, я зауважив, що вікно кабінету головлікаря трохи відчинене. Спочатку я вирішив не звертати на це уваги. Ну, і що, як відчинено? Забули зачинити, залишили на ніч провітрювати. Ну, і гаразд. Але ж ні! Вже було поставивши ногу на підвіконня кабінету доктора, я зупинився і подумав. Як часто вікно головлікаря залишається відкритим? Залишає вона його відкритим свідомо? Ні! Замикаючи двері кабінету, було б дуже нелогічно залишати відчиненим вікно, на якому немає грат. Адже ключа від цього кабінету не було, мабуть, ні у кого. У кожному разі, у зв’язці Іллі Матвійовича він був відсутній. От так: хочеш не хочеш, а вибору у мене немає.

Я прибрав ногу з підвіконня і прикрив вікно. Потім підійшов до вікна кабінету Тетяни Андріївни, яке було через одне від мого. Детальний огляд привів мене до висновку, що, якщо це не пастка, то мені неймовірно пощастило. Я легко відчинив пластикове вікно і, лише на мить завагавшись, поліз до кабінету. Вікно затуляли товсті штори, і це теж було мені на руку. Можна було засвітити настільну лампу, заздалегідь заретушувавши її чимось, і світла майже напевно не буде видно з вулиці. А з коридору й поготів. За дверима, як я пам’ятав, знаходилася приймальня, де розташовувався стіл секретарки. Двері прикривалися щільно, і навіть, якщо хтось увійде до приймальні, то слабкого світла в кабінеті не побачить, і у мене буде час змитися. Оцінивши обстановку, я вже спокійніше почав думати, навіщо ж сюди заліз.

— Щоб додати собі проблем, — тихенько прокоментував я і підійшов до столу біля вікна.

Навпроти столу, біля протилежної стіни, стояла велика шафа з висувними шухлядами. Видно — то був архів, або щось на кшталт цього. Але відразу підійти до нього я не зважився, таким він був величезним. Стіл з цієї точки зору мав більше переваг. Я всівся за стіл в розкішне крісло і швидко, хоча й уважно, почав перебирати всі папери, що були на столі і всередині нього. На цю невдячну роботу витратив майже цілу годину. І нічого! Тобто нічого, що могло б мене зацікавити. Якісь рахунки, списки всякої всячини, чернетки, книги по психології і психіатрії і навіть декілька фотографій рідних. Подумки нарікаючи на те, що витратив купу часу, я встав із стільця і підійшов до шафи. Я відразу не помітив, що на кожній шухляді були маленькі букви. Як в бібліотеці. По-перше, в декількох ящиках не виявилося нічого. Зате потім, під буквами д-е я надибав кілька іменних тек. Швидко проглянувши одну з них, я переконався, що це історія хвороби пацієнта Донченка. Акуратно прикривши ящик, я почав міркувати, що ж робити далі. Методично перебирати всі теки в пошуку чогось, що буде мені цікавим, було б надто довго, і я навряд чи встигну до ранку. Якби тут була Олена, вона б могла пришвидшити цей процес. Але її тут не було. Я ще раз пройшовся уздовж шафи, уважно розглядаючи написи на шухлядах. Промайнула думка подивитися свою справу, але раціоналізм переміг цікавість. Ось воно! Не всі шухляди були помічені буквами алфавіту, на декількох не було написів взагалі, а на інших були інші написи. Один з ящиків, помічений написом «повн. стац.», привернув мою увагу. Сподіваючись знайти там теки тих пацієнтів, що перебувають в підвальному приміщенні, я почав перебирати їх. Всього їх були п’ять. Це вже було щось — саме стільки пацієнтів знаходилося в підвалі. Окрім Валерія, хлопчика із викрученою головою, тієї жінки, що уміє стояти на стелі, і Лінди там, як я пам’ятав, був ще один непримітний пацієнт років шістдесяти.

Валерій Іванович Степаненко. Здається, наш вампір. Я згріб всі справи і пішов до столу. Там я узяв кілька відривних аркушиків для записок і ручку, щоб законспектувати деякі факти і не покладатися на свою ненадійну пам’ять. Отже, народився в 69-му, в місті такому-то, вчився, працював. Це все я мигцем переглянув і дещо законспектував. Далі діагноз: приступообразно-прогредієнтна шизофренія (депресивні і маніакальні стани). Хто б міг подумати… Я швидко проглянув всі його гріхи, все співпадало з тим, що він розповів нам в підвалі. Загалом, нормальний псих, місце яким саме там, де Валерій зараз і знаходився.

Далі хлопчик. Олександр Віталійович Косой. Я б навіть сказав кривий, або кривошиїй. Теж десь колись народився. Діагноз: Рекурентна (поворотна), періодична шизофренія (з маніакальною симптоматикою). Поки що нікого не убив, окрім кішок. Вчасно спохватилися.

Галина Сергіївна Померх. 65-й рік народження. Діагноз: гебефренічна шизофренія (параноїдна шизофренія). Могли б в підвал і не засовувати. Хоча хто її знає, цю шизофренію — лікарям видніше.

Дмитро Андрійович Білий. 46-рік народження. Діагноз той же, що й у хлопчака. Список гріхів невеликий, але характерний.

Останньою в моєму списку була Лінда Тимофіївна Товстун. Ось тут і починалося найнезрозуміліше і найцікавіше. Єдине, що було про неї написано — це діагноз. Гебефренічна шизофренія. Як багато на світі цих шизофреній. Ця своєю назвою мені взагалі нічого не говорила. Місце народження не вказане, рік народження теж, переведена в клініку з Олександрійської міської психіатричної клініки. І то цей факт стояв зі знаком питання. Що б це означало? Я ось не знав, що в сусідньому місті є ще одна психлікарня. Хоча ні, вже немає. Далі писали: «документи знищені при пожежі, що знищила клініку». Ось воно що. Виходить, що ніхто її після знищення документів при пожежі не визнав. Цікаво, що вона теж в підвалі. Навіщо? Судячи з перебігу хвороби, великої потреби в цьому, на мою думку, не було.

За дверима почувся шум. А потім два голоси: жіночий і чоловічий. Вони про щось шепотілися. Я ледь не запанікував. Вимкнув настільну лампу, зібрав всі теки і засунув свої замітки в кишеню. Прислухався, сподіваючись, що вони не збираються відвідувати цей кабінет. Чорт! У замку почулося клацання, і я упірнув під стіл разом з теками. До вікна я вже не встигав. Невже вони мене засікли? От невезуха!