Розділ «Тінь»

Щораз ближче і ближче підходив Дмитро до примари. Та стояла, якщо можна так сказати про примару, абсолютно нерухомо. Немов камінь. Постать здавалась зовсім реальною, якби не була напівпрозорою, і ще це бліде мертве сяйво, яке при наближенні ставало все менш помітним. Усе, на що зважився Дмитро, це підійти на відстань п’яти-шести метрів. Навіть його нервів не вистачило на більше. Раптом щось змінилося. Придивившись, Діма зрозумів, що на тому місці, де у примари була потилиця, проступало, саме проступало, лице. І це було не обличчя старої. Воно чимось нагадувало її, однак це було чоловіче обличчя. У свідомості Дмитра почала поволі наростати паніка. Він не розумів, звідки вона узялася, але зараз це було не головне. Дмитро почав задкувати, нездатний повернутися до примари спиною.

— Що воно робить? — гучним шепотом запитав Андрій. Мабуть, він теж щось відчув, тому що голос його був зовсім вже жалюгідний.

— Тікаймо звідси!

І як тільки Дмитро прокричав ці слова, примара з величезною швидкістю почала наближатися до нього. Вона пролетіла крізь тіло, і в Дмитра перехопило подих. Немов крізь нього пройшов холодний вітер, заразом викачавши всю енергію і заморозивши все всередині. За спиною почувся крик — Андрію теж дісталося. Дмитро спіткнувся, але зміг зберегти рівновагу. Йому не вистачало кисню, і він судомно хапав ротом повітря, наповнюючи ним легені, наче заповнені крижаною водою. Він примусив працювати тремтячі від раптової слабкості м’язи й повернувся, маючи намір допомогти Андрію. Той лежав на землі, і лише кволо крутив головою, намагаючись знайти поглядом примару. Діма пішов було до нього, але, не зробивши й кількох кроків, побачив примару, яка стрімко наближалася до нього. Другого зіткнення він вже не витримав. М’язи розслабилися, в голові залишилася лише порожнеча, і не відчуваючи більше свого тіла, він, як мертвий, впав на землю. Удару головою об лежачий на землі камінь вже не відчув, провалившись в небуття.

Із кишені пролунала трель телефону. Ще і ще. Потім припинилася, і над лісом повисла мертва тиша.

Добре вивченим шляхом, через кабінет Іллі Матвійовича, я пробрався до парку, а потім через підкоп під огорожею вийшов за територію клініки.

Якщо чесно, то мені було не зовсім зрозуміло, чому після зникнення хлопчика-перевертня, який був пацієнтом клініки, не почалися активні його пошуки. Може, навіть його взагалі не шукали, адже не міг же я пропустити таку подію. Треба буде при нагоді поцікавитися у Олени. Минулого разу я погано міркував, от і забув.

Як тільки я опинився поза територією, спробував додзвонитися до Дмитра ще раз. Безрезультатно: виклик йшов, але ніхто не відповідав. Мені було страшно, і з кожною хвилиною ставало все страшніше. Я чітко розумів, що коли двоє людей не змогли справитися з ситуацією, то я, майже напевно, нічим допомогти їм не зможу. Та ще й себе підставлю. Але просто кинути їх не міг. Я вийшов на дорогу і побіг, витріщаючи очі на всі боки, чекаючи будь-яких несподіванок. Я біг і думав: що робитиму, якщо побачу щось? І не знаходив відповіді. Спершу думав, що просто відступлю, адже, коли марно загину, жодної користі з цього не буде А потім в серці прокинулася лють, і вона не те, щоб задавила собою страх, але добряче його притовкла.

Машину я побачив, коли не встиг ще дуже захекатися і втомитися. Звичайно, вона була порожньою. Це я зрозумів ще здалеку, перейшов на крок і став поволі обережно наближатися. Раз у раз я крутив головою, прислухаючись до кожного шелесту. Погода мені сприяла — вітру практично не було, і стояла тиша наче у склепі. Звук своїх кроків я чув дуже виразно, і був упевнений, що почую і наближення чужака. Біда була лише в тому, що духи або примари по ідеї взагалі безтілесні, а значить, їхнього наближення я почути не зможу. Зате побачу… напевно. Хоча основна частина неба і була чистою від хмар, але все-таки справа була вночі, й розвидниться ще дуже нескоро.

«Десятка» Дмитра виявилася замкнутою. Ще б він не замкнув свою нову машину. У мене не було з собою ні ліхтарика, ні взагалі нічого, лише мобільник. Була думка узяти ніж, та не взяв. Навіщо він мені — привидів різати? Я ще раз спробував додзвонитися до Дмитра, відчайдушно сподіваючись, що не доведеться лізти в темний ліс. І знову — безрезультатно. І навіть трелі його телефону не було чути, одна надія, що він не поставив його на вібрацію. Проклинаючи в душі усе на світі і Дмитрика особливо, я почав шукати позначки. Знайшовши першу, заглибився в гущавину в інтуїтивному напрямі, шукаючи очима другу. Так просуваючись від однієї мітки до іншої, і витрачаючи на їх пошуки, як мені здавалося, величезну кількість часу, я поступово заглиблювався в ліс. А потім, після того, як відійшов від дороги на пристойну відстань, я не знайшов чергової мітки. Кружляв навколо останньої, поступово розширюючи коло, але не наважуючись відходити дуже далеко, і нічого! Промайнула думка, що це пастка, але ніякої видимої небезпеки видно не було. І, як і раніше, було тихо.

Просто якась нереальна тиша панувала навколо. Мертва.

Чомусь такі, здавалося б неприємні, асоціації, заспокоїли мене. І тут же в голові визріла непогана думка. Навіть не визріла, а прийшла ззовні, хоча це вже шизофренія так думати. Я знову дістав з кишені мобільник і подзвонив на трубу Дмитра. Віддалік, тихо, але виразно, прозвучав знайомий сигнал. Я навіть не дуже здивувався, хоча й зрадів. Рухаючись на звук, я наближався до телефону. По дорозі помітив мітку на дереві. Кружляючи навколо попередньої, я майже дійшов до неї — не вистачило дійти якихось двох-трьох метрів. Навіть прикро стало. Спершу наткнувся на Андрія. Буквально наткнувся, трохи не перечепившись об лежаче тіло. Поряд лежав увімкнений ліхтарик. Я опустився коло Андрія, побоюючись, що трапилося найгірше, але він почав ворушитися ще раніше, ніж я встиг намацати пульс і перевірити, чи він дихає. Який він був холодний! Я озирнувся, і метрів за тридцять помітив ще щось, що нагадувало лежачу на землі людину. Недалеко світив убік ще один ліхтарик, і звідти ж лунала мелодія телефону, підтверджуючи зроблене припущення.

— Ти живий? — запитав я, намагаючись посадити Андрія, притуливши спиною до стовбура. Насилу мені це вдалося. Тіло його було якимсь безвольним, немов паралізованим, хоча я і бачив, що це не так. — Я тебе залишу на секунду.

— М-м-ммм, — вимовив Андрій, намагаючись щось сказати, але нічого у нього не вийшло.

— Я зараз, — пообіцяв я і побіг до підозрілого горбика.

Горбиком дійсно виявився Дмитром. Цей був зовсім поганий. Я намагався його розворушити, але нічого не вийшло — Дмитро не приходив до тями. Але він дихав, хоч і був таким же холодним, як і Андрій. Замислюватися про причини було не на часі, і я, зваливши його безвольне тіло собі на спину, поспішив до Андрія. На мій подив, Андрій уже намагався звестися на ноги. З моєю допомогою у нього це сяк-так вийшло.

— М-м-атір т-тво-ою, — насилу протягнув він, показуючи рукою в той бік, звідки я приніс Дмитра. — Вон-на там щ-щ-ще…

Мені не дуже хотілося дивитися в той бік, але це вийшло автоматично. Воно стояло там, між деревами. Я не міг побачити в темряві на такій відстані, він це чи вона, та хіба не все одно. Це щось було не стільки помітно на тлі темряви, як вгадувалося якимось шостим відчуттям, але від цього ставало не менш виразним. І ще воно випромінювало ледь помітне оку фосфорне світіння. Примара стояла нерухомо, й було незрозуміло, дивиться вона у наш бік, чи ні. Хоча ні, дивилася, спостерігала. Це підказало мені те саме шосте відчуття. Дивилася з байдужістю, але уважно, неначе чекаючи від нас чогось.

— Пішли, — прошепотів я Андрію і, схопивши його за куртку, не обертаючись, поволік до дороги.

Якби я обернувся, якби ще раз подивився на неї, відчув цей чужий байдуже-зацікавлений погляд, я б запанікував. І я був майже упевнений, що примара відчула б це, а тоді б напала, як нападає хижа тварина, відчувши страх жертви. Але я не обернувся. До самої дороги.