Розділ «Тінь»

— Ну, як же — примару.

— Не думаю, що це буде саме так, як ти собі уявляєш. Швидше вже вона знайде нас, якщо взагалі вся ця затія не нісенітниця.

— Не скажу, що сильно турбуватимуся в цьому випадку, повідомив Андрій. — До речі, хмари розійшлися.

І справді, поглянувши на небо, Діма побачив, що на половині неба вже світяться зірки і ось-ось з’явиться місяць. Стало трохи веселіше. І світліше.

Віддалік, де темряву вже не прорізали промені ліхтариків, щось промайнуло. Діма побачив це і зупинився. Андрій трохи не налетів ззаду і чортихнувся.

— Здається, я щось бачив, — повідомив Діма. — Там, — він протягнув руку, вказуючи напрям, — між деревами.

— Там же темно, як ти міг щось побачити?

— Ходімо, подивимося.

І не чекаючи Андрія, він пішов у вказаному напрямі. Як і слід було сподіватись, на місці вони нічого не виявили. Автоматично поставивши велику мітку, Діма став озиратися. Спочатку він нічого особливого не побачив, промінь ліхтарика вихоплював лише вологі стовбури. А потім виразно відчув чужий погляд. Навіть у потилиці засвербіло. Андрій мабуть теж щось відчув, оскільки почав нервово озиратися. Саме він першим і побачив її.

— Дивися, — сказав він не своїм голосом.

Знову на віддалі, так що нормально нічого не можна було розгледіти, з’явилася постать. Неначе відчувши, що її помітили, вона зупинилася і обернулася лицем до них. На тлі темряви її практично нічого не виділяло, лише якесь тьмяне фосфорне світло. Але не воно дозволяло чітко зафіксувати примарну постать. Було ще щось, чого не можна описати, однак цілком реальне.

— Давай підійдемо ближче, — запропонував Дмитро. Він начебто нічого і не боявся, але насправді це було не так. — Здається, вона не виявляє агресії.

— Я проти. Через неї вже загинула одна людина.

— Не психуй. Ходімо.

Дмитро вирушив першим й Андрію нічого не залишалося, як піти за ним. А примара при їхньому наближенні, почала віддалятися. До цього моменту вони вже встигли пройти половину відстані, що їх розділяла, й могли достатньо чітко ідентифікувати постать візуально. Це була стара, одягнена в щось схоже на плащ. Ліхтарики вже насилу досягали до неї, втім, користі з цього було небагато, оскільки світло не відбивалось, а вільно проходило крізь неї.

— Вона ніби хоче нас кудись привести, — шепнув Дмитро. — Просто класика якась.

— А я не впевнений, що нам обов’язково там бути, — в голосі Андрія виразно відчувалися нотки страху. Ти позначки ставиш?

— От чорт, забув! — похопився Дмитро і намалював великий хрест на найближчому дереві. Автоматично він подивився на годинник — до дзвінка залишалося якихось п’ять-шість хвилин. Тепер буде, що сказати Ігорю. Справжня, хай йому біс, примара!

Вони ще рухалися за привидом якийсь час, а потім той раптом зупинився, повернувшись до них спиною. Від несподіванки вони теж зупинилися. Потім Дмитро зважився і почав поволі наближатися.

— Ти поки що не підходь, стій тут, — попередив він Андрія.