Розділ «Тінь»

— Записку передав.

Старий понишпорив по столику і простягнув Дмитрові складений удвічі аркушик з блокнота. Той розгорнув листок, і, мигцем пробігши його очима, кивнув. Тепер він знав, де шукати Торіна. Правда, це не дуже могло йому допомогти в даний момент. Доктор заслаб зовсім невчасно, і тепер розраховувати на його активну допомогу було неможливо.

Я намагався відрадити Дмитра від нічної пригоди, але не зміг. Звичайно, він мав рацію щодо того, що саме вночі будуть найбільші шанси побачити дорожню примару, як ми стали називати ту істоту. Адже саме вночі й трапились обидва відомих нам випадки: мій, і нещодавній, внаслідок якого загинув водій. Я все це розумів, але не міг позбутися поганого передчуття. А ще я почав боятися. Все стало дуже реальним, щоб можна було відноситися до цього легко і невимушено. Єдине, на що я зміг умовити Дмитра — це взяти з собою Андрія. На щастя, той легко погодився. Ми домовилися, що він буде час від часу, а точніше не рідше ніж кожні півгодини, мені надзвонювати. Пару разів вже телефонував, повідомив, що нічого поки не виявили і збираються пройтися до лісу. Тепер закінчувався час чергового дзвінка.

Сьогодні я послідовно позбавлявся від пігулок, що проковтнув під наглядом Галини Леонідівни. Спочатку вранці, потім увечері. Не можу сказати, що це додало мені гарного настрою, але сонливості я уникнув. Навіть більше, я був напружений, як ніколи. Коли пройшли визначені півгодини, а Дмитро не подзвонив, мене вже добряче трусило. Я збирався дати йому ще хвилин п’ять. Ну, може, забув про час, може, напав на слід і тимчасово не міг подзвонити. Загалом, не хотів в його очах виглядати параноїком, але витримав лише пару хвилин. До голови лізли неприємні картини: вони обидва лежать в лісі, на сирій землі, не можуть рухатися, і щось ходить навколо них кругами, поступово наближаючись. А я сиджу і, наче дурень, чогось чекаю.

Я набрав Дмитрів мобільний, судомно стиснувши його в руці. Гудки розмірено та спокійно відбивали такт, ніби нічого не ставалося, ніби все було нормально і турбуватися нема про що. Дмитрик не відповідав.

Минула вже година — і нічого. Перші півгодини, вони їздили вперед-назад по дорозі, сподіваючись на зустріч з примарою. Нічого. Потім зупинилися біля місця аварії і почали чекати там. Ще півгодини — і знову нічого.

— Як ти ставишся до того, щоб трохи пройтися углиб лісу? — запитав Дмитро Андрія, що сидів на пасажирському місці.

— І що ти там збираєшся виявити? — З його тону було помітно, що ідея йому не дуже подобається.

— Просто не має сенсу сидіти тут і чекати. Як бачиш, гора не поспішає йти до Магомета. Крім того, машина нас у разі чого не врятує.

— Примари… вони можуть нам щось зробити? — невпевнено запитав Андрій.

— Не знаю. Але краще бути обережнішими.

— Здається, ти тільки що пропонував йти до лісу.

— А я не відмовляюся. Якщо не хочеш йти зі мною, то можеш залишитися. Заодно і підстрахуєш.

Андрій подивився за вікно, в темряву, скривився і відповів:

— Мабуть, я піду з тобою.

— Ось і добре. — Дмитро дістав мобільний і викликав Ігоря. — Ми йдемо до лісу. Графік — той самий. — Потім декілька секунд послухав те, що говорив Ігор і додав: — Не турбуйся, якщо щось трапиться — знатимеш, де нас шукати, я залишатиму білі позначки на деревах з балончика з фарбою. Спеціально для цього прихопив. Але не думаю, що тобі доведеться сьогодні виходити на вулицю. Надто вже все спокійно і жодної примари в окрузі. Гаразд, ми пішли.

Вони узяли по ліхтарику й рушили до лісу. Було вогко й від цього ще холодніше, ніж насправді. З дерев раз у раз капало. Добре, якщо не за комір. Ніч виявилася на диво паскудною, і Дмитро вже почав шкодувати, що подався до лісу саме цієї ночі. Втішало лише те, що восени сподіватись на щось краще було б просто наївно. Незабаром листопад, і ночі ставатимуть дедалі холоднішими.

— Якщо хмари не розійдуться, то в такій темряві ми нічого не знайдемо, — відізвався Андрій, котрий йшов позаду Дмитра.

У лісі справді було темно, хоча дерева і не росли дуже вже густо. Дмитро старанно робив позначки на стовбурах, навіть не стільки для Ігоря, скільки для себе, щоб потім без проблем знайти дорогу назад. Але навіть білої фарби в такій темряві майже не було видно.

— А що ти сподівався знайти? — насмішкувато запитав Дмитро.