Розділ «Тінь»

І тут я виклав їй все, як було. Правда, Валерія таким, який він є в своєму нормальному вигляді, описувати не став, щоб знову не переконувати в моїй ненормальності, та й цікаво було подивитися на її обличчя, адже напевно вона впізнала Валерія по моєму опису. І вона справді була здивована. Однак, звичайно ж, намагалась це приховати. Бачив, що їй хочеться поставити якесь питання, однак вона нічого не спитала.

— Ніколи його не бачили? — безневинно, хоча з відчутним сарказмом, запитав я насамкінець. — Може, це пацієнт?

— Ні, не знаю такого.

Тут вона швидко зібралася йти і, пообіцявши ще зазирнути, вийшла. Либонь, до головлікаря. А я тим часом попросив принести мій телефон і подзвонив Дмитрові, щоб все розповісти. Той поспівчував і пообіцяв заїхати ближче до вечора. Це мене цілком влаштовувало, може, до вечора будуть ще якісь новини.

Вечеряв я вже у своїй кімнаті. Мав підстави вважати, що в кімнаті провели обшук. Напевно, турбувалися, як би я собі ще чимось не нашкодив. Ні ножа, ні ключів Іллі Матвійовича, які лежали під ванною, вони не виявили. А я спершу було навіть трохи злякався. Як виявилося, даремно. Мляво копирсаючись у їжі, з нетерпінням чекав приходу Дмитра. Їсти після всіх ліків, які мене примусили ковтнути, абсолютно не хотілося, до того ж я відчував сонливість і не знав, чи зможу довго протриматися, не заснувши. Якщо чого-небудь не придумати з цими пігулками, то з нічними вилазками можна зав’язувати. А без них розслідуванню — капець. Якщо чесно, то мені щораз менше хотілося займатися цією справою, але все-таки щось заважало моєму відступу. Можливо, усвідомлення того, що я в центрі хоча й незбагненних, однак важливих, подій, що міг би розкопати таке, про що ніхто ніколи не здогадувався. Не знаю.

Дмитро вже повідомив по телефону, що буде через десять хвилин, коли до кімнати постукали. Увійшла Олена.

— Привіт, — привіталася вона.

Я лише кивнув, лежачи на ліжку. Був і радий, і ні, що вона зайшла. Знову доведеться щось вигадувати, щоб не вплутувати її в розслідування. А думати було важко. Та що там думати, навіть не заснути зараз було для мене справжньою проблемою.

— Дізналася, що трапилося, і вирішила прийти.

— Нічого надприродного не трапилось.

— Так мені сказали. — Вона пройшла через кімнату і сіла на стілець біля вікна. — Уночі на тебе щось найшло, і ти почав себе калічити. У психіатрії такі випадки не рідкість.

— Ось бачиш.

— А може, все ж таки розповіси?

Ну, чому мені ніхто не повірив, окрім Олени? Окрім тієї людини, яку я ніяк не хотів вплутувати. І ось так завжди.

— Олено…

— Я знаю, чому ти не хочеш говорити, — швидко сказала вона. — Не так вже було й складно здогадатися. А я, дурна, тобі тоді повірила: «…нема нічого дивного, якщо щось виявлю, то обов’язково скажу». А потім до мене дійшло, що ти просто не хочеш мене вплутувати. Адже тоді загинули дві людини, і Ілля Матвійович ледь не помер. Із двома з них ти цілком міг спілкуватися. Скажи, вони тобі допомагали?

— Так, — здався я, переставши брехати. Якщо вже вона сама здогадалася, то темнити далі було марно і негарно. А можливо, я просто хотів, щоб вона була на моєму боці, щоб усе знала. — Я розмовляв з Валентиною, мені здалося, ніби вона щось знає, але не з’ясував нічого. Вона наклала на себе руки. А потім один пацієнт познайомив мене з Іллею Матвійовичем. Він був єдиним, кого стривожило те, що відбувається в клініці. Ось тільки у нього був цей пацієнт — вампір, і якось цей пацієнт вирішив убити свого доктора. У тебе немає пацієнтів — вампірів?

— У мене взагалі поки що немає пацієнтів. Я інтерн, якщо ти ще пам’ятаєш.

— Все одно. Я не хочу тебе вплутувати — це правда.

— Що сталося вночі?