Розділ «Тінь»

— Я бачу смерть і життя. Щось існує, чогось немає і ніколи не буде. Є лише бажання, щоб існувати.

— Не зрозумів, — пробурмотів я, намагаючись вловити бодай якийсь сенс в цій нісенітниці.

— Мені не можна спати, — прошепотіла вона. — Не можна спати.

— Чому? — підбадьорив я.

— Тому, що тоді може з’явитися він.

— Хто?

— У нього немає імені — його не встигли назвати. Він завжди тут, і ніколи його немає. Я хочу спати.

Лінда повернулася і, підійшовши до ліжка, почала роздягатись.

— Про кого ти кажеш? — я не хотів здаватися.

— Він не має імені. — Вона зняла халат і залишилася в самій спідній білизні. Мене вона, здавалося, зовсім не соромилася, мені ж стало трохи ніяково, неначе підглядав за нерозумною дитиною. — Йди, він може повернутися. Йди, або я покличу! Я не хочу — але так буде, і я нічого не можу зробити. Нічого. Нічого.

Лінда упірнула під ковдру і відразу ж втратила до мене інтерес. Я спробував покликати її, але, здається, вона вже заснула. Почухавши замислено потилицю — звичайно мені це допомагало думати, — я зачинив віконце і, обернувшись до Дмитра, знизав плечима. Той лише співчутливо посміхнувся, ніяк не прокоментувавши мою невдачу. Про всяк випадок ми пройшлися уздовж всіх камер, заглядаючи в кожну кімнату, але всі, хто там знаходився, спали і ми не стали їх будити. Довелося змиритися і повертатися.

Дівчина стояла на узбіччі. Було зовсім темно, близько одинадцятої вечора, і Артур, пожалівши її, зупинив свою Камрішу, як він ласкаво називав свою тойоту Камрі. Звичайно, це могла бути пастка, і де-небудь в кущах могли чекати її приятелі з ножами або навіть стволами, але Артур був надзвичайно міцним хлопцем і характер мав відповідний до свого тренованого тіла. І лише коли яскраво нафарбована голова дівчини просунулася в салон, він впевнився, що це не випадкова попутниця.

— Привіт, — грайливо привіталася вона. — Не нудно тобі їхати одному? Та ще вночі.

— Може, й нудно, — все ще не до кінця упевнений у своїх здогадах відповів Артур і запитально глянув на неї. Дівчина була симпатична і, якби не так яскраво нафарбувалася, то була б дуже навіть нічогенькою. Але у кожній професії є свої особливості, а ця ще ненайгірша.

— Як щодо активної компанії? Зі мною, повір, нудьгувати тобі не доведеться.

— Сідай.

Вона сіла поряд і невміло закрила за собою дверцята.

— Ну? — поквапив її Артур, не рушаючи з місця.

— Що просто тут? — якось невпевнено запитала вона. — Тут же траса, може, знайдемо спокійніше місце, я покажу.

Дівчина, судячи з поведінки і місця промислу, була новенькою в своїй справі. Цілком можливо, що досвідченіші колеги вигнали її з традиційних міських місць. Але Артур схилявся до іншої версії: швидше за все вона жила в Лазеньках, до яких він не доїхав декілька сотень метрів. Що ж, це навіть було непогано. Міськими жрицями любові, з якими він час від часу мав справу, він встиг розчаруватися. Чомусь йому постійно попадалися або наркоманки, або перефарбовані понад міри «бабці», що намагалися таким чином відтягнути наступаючий пенсійний вік, або малолітки, на обличчях яких читалася вся неприваблива їх доля. Тут же, на сидінні, сиділа «кров з молоком», хоч і розбавленим.