Розділ «Тінь»

І тут задзвонила його мобілка. Артур на кілька секунд відвернувся від дороги, намацуючи трубку на поясі, а коли дістав і подивився на дорогу, було вже надто пізно. На самій середині дороги стояла стара. Артуру здалося, що вона якось аж надто тьмяно виділяється в яскравому світлі галогенових ламп автомобіля, але часу замислюватися над цим вже не було. Даша пронизливо закричала. Артур втиснув педаль гальма і трохи повернув кермо. Машина сіпнулася і пішла убік — добрі гальма й розумна електроніка не дали їй зірватися і піти юзом. А потім раптово з оглушливим гуркотом тріснули відразу двоє передніх шин. Жодна машина не змогла б в такій ситуації залишитися керованою, і Камрі не стала винятком, каменем полетівши з дороги просто на товсті стовбури дерев. Останнє, що встиг подумати Артур, перш ніж машина розвернулася боком, і дверцями водія влетіла в товсте дерево: — «Як могли тріснути відразу дві нові шини?!». А потім його непристебнуте тіло на швидкості сімдесят кілометрів на годину вдарилося об дверці машини, котрі в свою чергу зустрілися з стовбуром і неприродно вигнулися. Подушка, що вилетіла з керма, вже нічим допомогти не могла.

Я якось відразу зрозумів, що це сон. Іноді, коли спиш і бачиш чіткий сон, то не розумієш, що це сон. Але коли свідомість знаходиться на іншому рівні, десь між сном і дійсністю, з акцентом у бік сну, тоді можна зрозуміти, що спиш. Хоча від цього сон і не ставатиме менш реальним. І страшним.

Як часто буває уві сні, логіка подій, що відбувалися, була, м’яко кажучи, порушена. Спочатку я опинився в підвалі, хотів поговорити з Ліндою. Але дівчина спала. У підвалі не було світла, але все, що потрібно, я чудово бачив. Бачив її голе тіло, вкрите синцями, які, знав, вона зробила собі сама. Я стояв і спостерігав. Розумів, що це не зовсім красиво, але усвідомивши, що це сон, продовжував спостерігати. А потім відчув, що за спиною хтось стоїть. Мене охопило відчуття сорому. Я обернувся і побачив її.

Лінду.

Ця Лінда була одягнена в білий халат. Спочатку я не побачив, але коли вона подивилася на годинник, то рукав трохи сповз, і я побачив ті самі синці. Світло тепер вже заливало коридор, і від цього мертвого білого сяйва синці на білосніжній шкірі виділялися ще виразніше.

— Уже пізно для прогулянок, — сказала та Лінда, що була в халаті доктора, офіційним сухим голосом. — Вам потрібно лягати. Давайте, я вас проведу.

Я віджахнувся і раптом зрозумів, ні — не зрозумів, просто побачив, що під халатом на ній нічого немає. Медичний халат був весь подертий, з декількома великими дірками, через які було видно голе тіло — і там теж були синці, — і ще на халаті була кров. Зовсім небагато, всього декілька дрібних крапельок, немов халат побризкали кров’ю. Кров була не її. Не знаю чому, але я це знав.

— Я сам, — сказав я, задкуючи. — Я знайду вихід.

У цієї Лінди були холодні, навіть мертві очі. Вона впритул дивилася цими трупами на мене, а я старанно відводив погляд. Але кожного разу наші погляди зустрічалися, і мене вабило до них. Тут я зрозумів і опустив очі, втупившись у халат, що просвічував у найінтимніших місцях. Але це не допомогло мені відволіктися. І тут вона зачинила за мною двері, і до мене дійшло, що я раптом опинився в одній з палат у підвалі. Її обличчя, яке я міг бачити через віконце, мертві очі, як і раніше, нічого не виражали, але я знав, що Лінда завела мене сюди не просто так. Я здогадувався, в чиїй камері опинився, і чим більше цей здогад перетворювався на упевненість, тим сильніше я починав відчувати спиною зростаючу небезпеку. Тим більшою ставала паніка і…

Я прокинувся. Зітхнув з полегшенням, привітавши себе з кошмаром. Нечасто мені снилося щось подібне, а ось тепер на тобі: у всій своїй красі. Навколо було темно. Я дотягся до годинника, але як не вдивлявся, крутячи його і намагаючись у такий спосіб упіймати якесь світло з вікна, нічого не роздивився. Ну, чому тут немає якого-небудь світильника біля ліжка? Все-таки з деяких деталей дотепер було видно, наскільки клініка молода. Де-небудь у Європі такого б недоліка не могло бути. Ех, місцева ментальність!

Кинувши годинник на тумбочку, я встав і навпомацки поплентався до ванни. Увімкнувши в убиральні світло, я відчув, як нічний кошмар швидко покидає свідомість. Постоявши спочатку біля унітаза, а потім ретельно вмившись прохолодною водою, я відчув, що прийшов до норми. Обличчя в дзеркалі було моє, і, уважно вдивившись у віддзеркалення, я не знайшов в ньому жодних змін. Трохи повагавшись, вимкнув світло і пішов назад до ліжка. Пригадав, що так і не подивився, скільки ще залишилося спати, але не став ні повертатися, ні вмикати світло в кімнаті. Ліг на ліжко, укрившись ковдрою, і заплющив очі. Ні, якийсь незрозумілий неспокій все ж залишився. Невеликий, але це могло завадити нормально заснути. Темрява тиснула. Немов жива, вона оточувала мене непроникним коконом, ніби щось затівала. Пововтузившись, я насилу підібрав зручне положення, вмостившись на боці. А потім непомітно для себе почав засинати.

Щось майже безгучно вдарилося об подушку зовсім поруч з вухом. Я не зреагував. Потім звук повторився, і я змушений був прислухатися, випірнувши зі сну, що поступово наближався. Звук був зовсім тихий, але в тиші, що панувала довкола, виявився занадто виразним. Джерело знаходилося зовсім поряд з вухом, і, ще нічого не розуміючи, я простягнув долоню в той бік, на подушку. Майже відразу я намацав щось мокре. Якби це щось було ще й липким, то мене здуло б з ліжка, як пилососом, але, судячи з відчуттів, то була просто вода. Я повернув голову до стелі, силкуючись розгледіти хоч що-небудь. Очі поволі звикали до темряви, сприяло цьому ще й те, що починався світанок. А на стелі щось було. Важко було зрозуміти що, але воно трохи відрізнялося від зануреної в морок плоскої стелі, трохи виділялося на загальному її фоні. Неначе підвісна стеля провисала під тягарем води — саме це спало на думку в найперший момент. Але наскільки я знав, стеля в моїй кімнаті була твердою.

Воно поворушилося, і я миттю зірвався геть з ліжка. Ковдра трохи стримала мій порив, але я впорався дуже швидко. Опинившись на ногах, вологою від поту спиною я відчув рух повітря, не зупинився і навіть не обернувся — моєю метою були двері. Такі близькі і такі закриті. Ще не знаючи, що робитиму, коли добіжу до них, я відчайдушно рвонув, сподіваючись встигнути. Щось схопило мене за волосся — моє чудове довге волосся, хай йому біс! Ноги й тіло продовжували рухатися, а голова залишилася на місці, стримувана слонячим хватом, і, втративши опору, на мить зависнувши в повітрі, я спиною повалився на підлогу. Ззаду почулося гарчання. Не таке звіряче, як у хлопчика-перевертня, проте не менш моторошне. Тепер я зрозумів, що мають на увазі, кажучи, що відчувають небезпеку шкірою. Тільки я відчував її не тільки шкірою, а всім тілом, навіть печінкою, не кажучи вже про шлунок, котрий встиг згорнутися в грудочку. Пручаючись, я одним зусиллям вирвався з лап перевертня, залишивши йому жмут свого волосся. А потім голосно закричав, і в моєму крику були страх і відверта паніка, яких я вже більше не міг приховувати. Хотів крикнути «допоможіть», та, боюся, що звук, який вирвався з горла, був мало схожий на це слово. Зате гучно. Я висковзнув з чиїхось рук і, дотягнувшись до дверей, смикнув за ручку, одночасно повертаючи її. Замок клацнув і я, відчувши як чиясь жахливо сильна рука хапає мене за горло, почав в паніці відбиватися, завдаючи спочатку удари ліктями назад, потім обернувся до вампіра — або це він мене повернув? — у зовнішності Валерія, наскільки я зміг роздивитися в темряві, не залишилось нічого людського. Я спробував ударити кулаком в очі, що горіли божевільною спрагою, але він лише відмахнувся, і рука не досягла цілі. Потім вампір спробував припасти до моєї шиї, але якимось дивом я зумів ткнути пальцем в його око. Вампір заревів, і я раптом опинився в повітрі. Потім був страшний удар об стіну, й свідомість тієї ж миті полишила мене.

Прокинувся я далеко не відразу — в усякому разі, сонце вже яскраво заливало кімнату м’яким світлом — та то була не моя кімната. Розплющивши очі, я зрозумів, що знаходжуся в незнайомому приміщенні, лежу на одному з шести ліжок, що знаходилися в ній. Майже всі ліжка були порожні. Окрім мене в кімнаті була лише одна людина — огрядний чоловік, що лежав трохи віддалік. Він спав. Першою моєю думкою було: мене понизили в статусі і перевели до загальної палати. Можливо, газета вчасно не заплатила і… А потім я враз чітко згадав, що трапилось уночі, і все відразу стало ясно. Незрозумілим було лише те, скільки часу я знаходжуся в цьому лазареті. Я витягнув з-під ковдри руку й підніс до голови. Так і є — пов’язка. Це мене не тільки не засмутило, а навпаки — розвеселило. Все-таки у мене на небі є якийсь ангел-охоронець, якщо я досі живий. Трохи напружившись, я опинився у напівлежачій позі, зауваживши, що голова майже не турбує, відчувається лише невеликий тупий біль, і спершу кімната трохи покрутилась перед очима. Та я просто знищувач нечисті! Проте, коли я пригадав нічну подію, моя радість трохи згасла. Цього разу мені просто пощастило. Хлопчака ще можна було приписати на рахунок своїх здібностей, а цього монстра я не здолав би, як би мені цього ні хотілося. Просто вражає, наскільки сильним був гад. Він шпурнув мене через всю кімнату немов щеня, дивно, як же я все-таки залишився неушкодженим?

Через деякий час до палати зайшла не то медсестра, не то лікар. Побачивши, що я вже прийшов до тями, відразу підійшла до мого ліжка.

— Добридень, як ваша голова? — відразу поцікавилася вона, причому по тону я відразу здогадався, що це саме лікар, а не медсестра. Не паморочиться голова, не двоїться в очах? Можливо, відчуваєте нудоту?

— Ні, тільки трохи болить.

— Це нормально при вашому стані, — запевнила вона.

— Ви не могли б пояснити, у якому саме я стані?

— Ви пам’ятаєте, що з вами трапилось уночі?