Розділ «Тінь»

Розмову повів Дмитро, що мене дуже втішило. Валерій виявився досить проникливим, відразу зметикувавши, що ми не лікарі. Довелося Дмитрові сказати, хто ми, бо той відмовлявся з нами балакати. Зате потім він розповів нам все. І те, що потрапив він сюди через те, що ґвалтував і вбивав дівчаток і дівчат, знаходячись в активній фазі свого маніакального синдрому. Останню свою жертву, дівчинку, він зґвалтував і трохи не вбив — не вбив лише тому, що тій вдалося утекти. Розказав і те, що знаходиться він тут вже півроку. Як не намагався Дмитро з’ясувати, чи вважає він себе вампіром, задаючи всілякі питання, той, судячи з усього, нічого про це не знав. Або майстерно морочив нам голову. Психом він, звичайно, був ще тим, але нам цього було мало.

— Ти щось знаєш про вампірів? — врешті-решт запитав Дмитро.

Мені здалося, що Валерій на мить розгубився. Але лише на мить, а потім його обличчя розпливлося в огидній усмішці, і він вимовив з погано поставленим сарказмом у голосі:

— Думаєте, що я зовсім того, так? Помиляєтеся. Я не псих. Так мені подобається вбивати і мучити, але це подобається всім. Інші лише приховують свої бажання, а я ні. Я вільний. А ви, вівці, так і помрете не відчувши що це таке: відбирати життя своїми власними руками, відчувати, як воно поволі покидає тіло жертви, і любити її за це. Ви не знаєте, що це найкраще в житті.

Дмитро зачинив віконце, приглушивши одкровення Валерія, що звідти долинали, і відійшов від дверей. Я слухняно пішов за ним.

— Або він нічого не знає, і справді не є вампіром, або добре це приховує, а в такому випадку нам теж нічого хорошого не світить, — прокоментував він. — Є пропозиції? Я нічого більше придумати не можу.

— Може, ще у когось запитаємо? Ця жінка, з якою ти спочатку розмовляв.

— Твоя черга.

— Вона нормальна? — боязко поцікавився я.

— Тут всі напрочуд нормальні, — відповів саркастично Дмитро.

— Ну, гаразд, — погодився я і підійшов до все ще відкритого сусіднього віконця.

Жінка, може навіть дівчина, сиділа на ліжку. Коли я з’явився, вона повернула до мене лице, і я здивувався, які в неї втомлені очі.

— Як вас звати? — почав я.

— Лі-інда, — протягнула вона.

Десь я вже чув це ім’я у зв’язку з клінікою, але не зміг одразу згадати.

— Я хотів поцікавитися, може, ти бачила щось дивне. Наприклад, вчора вночі.

— Та-ак, — знов протягнула вона.

Це вже нікуди не годилося. Якась вона була загальмована, навіть слова розтягувала, проте, я не втрачав надії й уточнив:

— Що саме ти бачила?

Дівчина встала і, наблизившись до віконця, дуже тихо щось сказала. Я не розібрав і наблизив обличчя. Яке ж у неї все-таки втомлене обличчя. Ніби вона тиждень не спала.