Розділ «Тінь»

— Почекай, — схопив мене за руку Дмитрик. — Давай ще послухаємо, може, він лише на хвильку забіг.

— Добре, але недовго, — погодився я.

— А ти взагалі усвідомлюєш, що те, чим ми зараз займаємося, носить дуже навіть підсудний характер?

— Знайшов, де нагадати, — пробурчав я, але зовсім не злякався. Лякатися й так було чого, а якесь дрібне правопорушення й гіпотетичне покарання, що загрожує за нього, зараз для мене було не страшнішим ніж укус комара. У зв’язку з такими думками в голову влізла ще одна непрохана, але цілком логічна, думка: як я міг до такого докотитися? Адже раніше для мене навіть нетривале відрядження було чимось неординарним. А тепер: психіатрична клініка, купа незрозумілих смертей, перевертні й вампіри. Адже навіть убивство хлопця-перевертня не надто довго мене мучило! Цього вечора я навіть жодного разу не згадав про нього. От лайно…до чого докотився. — Пішли, нема чого наганяти страху. Засічуть, так засічуть. Значить, доля така.

— Яким ти пофігістом став, одначе. Потрібно кінчати із цією справою якомога швидше.

— Я за. Ходімо.

Ми щасливо пробралися до дверей й, опинившись усередині підвалу, швидко зачинили їх за собою. І тут мені стало не по собі. Не те, щоб мене геть паралізував страх, але до болю хотілося все кинути й повернутися. Найліпше — до власної квартири, і більше не згадувати ні про які клініки, забити на роботу, й тижнями не виходити з кімнати. Голос Дмитрика трохи розвіяв приступ параної:

— Ти кілок із собою прихопив? — запитав він серйозно.

— Якось не подумав, — трохи охриплим голосом, віджартувався я. Або все-таки не жартував? От буде комедія, якщо вся ця нісенітниця про вампірів правда.

— І я не взяв, — задумливо вимовив Дмитрик. Може, і на нього щось найшло. А потім уже додав веселіше: — Зате олівець є. Як ти думаєш, із чого їх роблять?

— Думаю, що навіть осиковий олівець нам не допоможе. — Тут я недоречно згадав, як загинула Валентина, і додав: — Утім, може, й допоможе.

— Ну, тоді нам нема чого боятися, ходімо.

І ми пішли. Дмитрик перший, я за ним. Спустилися по сходах, стали в коридорі, уздовж якого тягнулися ряди дверей з віконцями, Дмитро нерішуче озирався. А я наставив вуха. Дивитися на віконця не було сили, тому я понуро стояв за Дмитриком, щоб той не бачив моїх вагань, і дивився тільки на нього або в підлогу. Як псих. Як справжній шизофренік. Ні, так не годиться, і, примусивши себе, я подивився на віконце перших дверей. Нічого. А на що я власне розраховував? Знову побачити почервоніле обличчя хлопчика, притиснуте до скла? Так. Саме це я думав побачити, але нічого подібного там не виявилося. І взагалі, навколо було тихо й спокійно. Я пройшовся поглядом по інших віконцях, які зміг розглянути під таким кутом, і знову нічого. Залишилося зробити тільки одне, і я із завмираючим серцем підійшов до перших дверей, заглянув усередину. Хлопчик, живий, лежав на своєму ліжку й мирно спав, згорнувшись калачиком. Цілком нормальний сплячий хлопчик. Я підійшов до других дверей, краєм ока помітивши, що Дмитрик пішов в кінець коридору, щоб почати обхід назустріч мені. Жінка теж була жива. І теж спала, що вона й повинна була робити серед ночі. Цілком нормальна жінка. Звичайно, нормальною вона не була, якщо згадати, де вона перебувала, однак уві сні виглядала дуже навіть нормальною. Мені полегшало й стало трохи сумно. Бо тепер я не знав, що трапилось минулої ночі. Галюцинації то були, чи правда.

— Ігорю, — неголосно покликав Дмитро. — Тут жінка каже, що її сусіда звати Валерій.

До мене тільки зараз дійшло, що він уже якийсь час із кимось тихо розмовляє.

— Наш?

— Швидше за все, — знизав плечима Дмитрик.

Я пішов до нього, саме до тих дверей, де бачив вампіра. По дорозі я помітив, що одне з віконець, від якого й відійшов Дмитрик, відчинене (я й не знав, що це можна зробити). Усередині хтось знаходився, та я не став туди заглядати і пішов до Дмитрика, що вже відчиняв сусіднє віконце.

— Спить, гад, — прокоментував він, зазирнувши усередину. — Агов, прокидайся. Вже ранок, настав час вставати.

Всередині щось пробурчали. Дмитро з наполегливістю єзуїта розбудив пацієнта, і незабаром той з’явився біля віконця. Я мимоволі напружився, побачивши бліде обличчя Валерія, на якому неприємно виділялися чорні провали очей. Чимось він, звичайно, нагадував того вампіра, якого я бачив вчора, але сказати напевно чи той це тип чи ні, я б не зміг. Обличчя розпливлося в усмішці, і вона теж була не з приємних. З такою усмішкою тільки в лісі дітей ґвалтувати, чим він, можливо, і займався. Цікаво, що ж натворили той хлопчик і жінка, яких я бачив?