Розділ «Тінь»

— Яку прочитають, посміються й забудуть.

— Може, й так, — погодився Дмитрик. — Але це наша робота, й мені, наприклад, вона подобається.

— Мені вже не дуже.

— Ну, не хандри.

— Спробую. А тепер відбій. Мені ще потрібно подумати, як тебе сюди провести. Я зателефоную.

— Давай.

Я чекав Дмитра в кабінеті Іллі Матвійовича. Світла не вмикав з цілком зрозумілих причин, і в кімнаті панував гнітючий морок. Страху наганяв ще й повний місяць, що повільно рухався по небу з рідкими хмарами, кидаючи в кімнату тьмяні промені мертвого світла. Невеликі хмари раз у раз закривали його частково або цілком, і в атмосфері витав якийсь дух вампіризму та некромантії. Швидше за все, розігралася уява. Мої розхитані нерви вже не годилися ні на що, а всі ці препарати, якими мене напихали лікарі, на мою думку, тільки погіршували стан. Ідею проникнути в клініку через кабінет доктора, ключі від якого були в тій зв’язці, що «випадково» впустив доктор, підкинув Дмитрик, подзвонивши ввечері, коли не дочекався мого дзвінка. Правду кажучи, денним дзвінком він мене розбудив, тому що, як тільки ми з ним удень поговорили, я вирубався й проспав до обіду, а потім спав і після обіду. Наслідки безсонних ночей не минулися дармо. Зате зараз я себе почував практично нормально. Спати не хотілося, і страху майже не залишилось. Лише трохи стискало шлунок, і я дуже чуйно реагував на кожен шелест за вікном та кроки в коридорі, а так все нормально.

Не знаю, чому я не сказав Дмитру про те, що побував минулої ночі в підвалі. Ні — знаю. Тому що я боявся того, що бачив. Тому що, коли це все було насправді, то надто серйозно. Це було занадто для мене. І тому, що я не був насправді впевнений в побаченому, а визнавати себе психом не хотів. Загалом, я боявся наслідків, якими б вони не були. Легше все забути. А якщо сьогодні це повториться, то це побачу не тільки я — отоді й настане час вирішувати, свідком чого я став, або ким я став.

Дмитрик з’явився саме тоді, коли я вже зважився додзвонитися до нього й з’ясувати, в чому затримка. Якщо чесно, то він із графіку не вибився, з’явившись о другій годині ночі, але мені стало геть нестерпно чекати на нього в темному кабінеті. А ще цей клятий місяць.

Коли перед вікном з’явилася чорна людська постать, я ледь не закричав. А потім, упізнав Дмитра, й кинувся стрімголов відчиняти вікно. Як, все-таки добре бути не самому, відразу ж починаєш почувати себе нормальним!

— Як добрався? — для форми запитав я.

— Штани на дупі порвав, коли перелазив через цей ваш паркан, — повідомив Дмитрик. — Добре, що діра невелика.

— Уночі однаково не видно, — спробував я його заспокоїти.

— Ну, ти скажи мені, — не міг заспокоїтися Дмитрик, — навіщо будувати таку огорожу? Якщо хтось захоче перелізти, то його всі ці штучки зверху не зупинять. А потім, чоловік або зірветься, якщо фізична форма не відповідає його уявленням про неї, або благополучно перелізе, але при цьому порве штани на дупі. Правильно я кажу?

— Може бути, але повір — бабуся через такий паркан не полізе.

— Якщо збожеволіла, то полізе, — не погодився Дмитрик. Видно він сильно дорожив своїми штанами.

— Тихо, — прошепотів я, і ми затихли.

По коридорі хтось пройшовся, а потім почувся майже нечутний шум дверей, що відчинялися десь поруч. Видно, черговий доктор пройшов до свого кабінету. Тим краще для нас: принаймні, будемо точно знати, де перебуває один із чотирьох чергових.

— Ти щось чуєш? — прошепотів Дмитрик.

— Хтось зайшов до кабінету. — Мої вуха від довгого перебування в повній тиші набули непоганої чутливості. — Напевно, кращого моменту не виявиться.