Розділ «Тінь»

— Чорт!

Я мимоволі сахнувся від віконця. Але швидко отямився й припав до нього знову. Не знаю навіщо. Швидше за все, просто із цікавості. Я знову глянув у віконце — хлопчик лежав у тій же позі й за всіма ознаками мав спати, але очі його були розплющені й, здавалося, дивилися просто на мене. Були нерухомі, не кліпали, начебто намальовані на повіках. Я навіть засумнівався в тому, що бачу саме те, що бачу. Груди його рівномірно підіймалися, як у людини, що спить. Хотілося гукнути його, перевірити, чи насправді він спить, аби переконатися, що це мені лише здається. А потім він, не відриваючи від мене погляду, перевернувся на живіт. Вийшло це в нього так, що голова залишилася нерухомою, а погляд тепер виявився спрямованим кудись за спину. На мене війнуло холодним протягом. Я охнув і відскочив від дверей, приголомшений побаченим. Серце нервово калатало в грудях, і я пожалкував, що затіяв цю вилазку. Те, що я побачив, було незрозумілим, але чи відбулося це насправді, чи в мене почалися галюцинації, я не знав. У голові, як і раніше, панував алкоголь, втім, думати це не дуже заважало, а взагалі я себе почував якось дивно. Я пішов до наступних дверей. І хоча оптимізм майже увесь пропав, бажання розібратися у всьому було ще сильним. Саме воно й змушувало мене діяти, незважаючи ні на що. Я відчинив віконце других дверей і з деяким острахом заглянув усередину. І не побачив нічого. Точніше, нікого. У кімнаті було таке ж розсіяне світло, як і в першій, ліжко стояло на тому ж місці й було розстелене, виглядаючи так, начебто його тільки що покинули. Однак, у кімнаті нікого не було, і я не міг второпати, куди подівся мешканець. Я став уважніше приглядатись: ширма, що приховувала туалет і душ була розсунута, і за нею однозначно нікого не було; простір під столом проглядався; єдине місце, що викликало в мене підозру — це під ліжком. Я підсунувся ближче до скла віконця, вперся у нього носом, намагаючись роздивитись краще, але це виявилося неможливим. Якась тінь лежала на підлозі кімнати прямо біля дверей. Я розвернув голову так, щоб мати можливість оглянути стелю й завмер… На стелі стояла жінка, майже гола, в спідній білизні, головою, як і повинно бути, в такому випадку, вниз. Її коротко стрижена голова була розташована саме над віконцем, до якого я припав, і, виявляється, що увесь той час, що я стояв тут, вона стояла там і спостерігала за мною. Губи її заворушилися, вимовляючи якісь слова, але я майже нічого не почув. А потім вона різко впала. Униз головою, як свічка, так і залишилася лежати на підлозі із зігнутою шиєю. На підлозі навколо її голови почала розтікатися калюжа крові. Я поспішно закрив віконце й вирішив, що з мене на сьогодні досить. Це просто якесь марення, немов я нажерся якоїсь гидоти, але це ж не так! Якийсь ритмічний стукіт привернув мою увагу. Готовий чкурнути звідси в будь-яку секунду, обливаючись холодним потом, я інстинктивно повернув голову у бік звуку. Стукіт не припинявся. Я відійшов на безпечну відстань від дверей — до протилежної стіни — і відразу ж зрозумів, що було джерелом стукоту. На одних дверях віконце було відкрите, і чиясь рука методично відбивала дріб по склу. Я зробив кілька кроків уздовж стіни, щоб роздивитися, що ж там, чорт забирай, відбувається. Я очікував чого завгодно. Стукіт припинився, замість руки до віконця припало обличчя. Не потрібно було бути занадто прозірливим, щоб зрозуміти, що в тій кімнаті перебував саме той, заради якого я прийшов у підвал. Блідуватий колір шкіри й два ікла говорили самі за себе. Очі вампіра якимось незрозумілим образом притягували погляд, і я відчув, як починають тремтіти вмить ослаблі коліна. Ентузіазм остаточно покинув мене, тепер я думав лише про те, чи дасть мені цей монстр піти, чи не омине доля Іллі Матвійовича.

— Відчини двері… — прошепотів вампір, і я якимось чином чудово його розчув. — Відчини…

Я ледве не піддався. Сіпнувся всім тілом, немов від судоми, але, пересиливши себе, розвернувся й побіг до виходу. За другими дверима я почув удар, потім ще один і ще, немов… — я знав, звідки він, і від цього холонула кров у жилах. За незачиненим віконцем перших дверей мене проводжав хлопчик. Обличчя його почало червоніти — напевно, він не міг дихати, і я навіть здогадувався чому. Тому, що хоча він і дивився на мене, пригорнувшись до скла чолом, але до дверей він притискався не грудьми й животом, а спиною! А в голові не переставав бриніти шепіт вампіра, свердлячи мозок: відчини… відчини… Перестрибуючи через три сходинки, я блискавично опинився коло дверей і швидко покинув підвал. Замкнувши двері, майже не ховаючись, кинувся до своєї кімнати, а коли потрапив до неї й замкнувся, то лише тоді відчув, що перебуваю у відносній безпеці. Почата пляшка горілки, як і раніше, стояла на столику, але пити чомусь більше не хотілося.

Дмитрик вийшов з готелю й попрямував до стоянки, де стояла його машина. Довелося трохи помарудитись, щоб обережно прослизнути між двома не найдешевшими іномарками, хазяї яких або були занадто неуважними, щоб нормально припаркуватися, чи занадто «розумними». Але Дмитро зміг вирулити своєю десяткою й нікого не зачепити, проклинаючи в душі таких водіїв і бажаючи конкретно цим двом потрапити в автомобільну пробку або ще краще в аварію. Пояснювалася подібна агресія просто: машину Дмитрик купив лише два тижні тому, а гроші збирав два роки.

До лікарні він дістався на одинадцяту. До реєстратури він підходив з недобрим передчуттям, але із упевненістю, що в кожному разі до доктора він потрапить, чого б йому це не коштувало. Дмитрик нахилився до прорізу у великому склі, що відокремлювало кімнату реєстрації від коридору й максимально приємним голосом поцікавився:

— Скажіть, будь ласка, Ілля Матвійович Торін у якій палаті знаходиться?

— У двадцять… а ви хто йому будете? — схаменулася жінка, відірвавшись від якихось списків.

— Я його сусід, — навмання збрехав Дмитрик. Міг, звичайно, назватися й близьким родичем, племінником або сином, але не наважився. Як виявилося, даремно.

— До нього можна пускати тільки членів родини, — заявила жінка тоном, що не допускає заперечень.

— Він у такому поганому стані?

— Напевно, раз надійшло таке розпорядження.

— Ясно. А аптека у вас тут є? Із самого ранку голова болить. Напевно, нервове.

— Далі по коридору, тоді праворуч, — послужливо підказала диспетчер і втратила до нього інтерес, зосередивши увагу на списку.

— Спасибі, — подякував Дмитрик і пішов у вказаному напрямку.

Звичайно, голова в нього не боліла й, щасливо минувши двері, за якими знаходилась аптека, він звернув на сходи. На другому поверсі Дмитрик швидко зорієнтувався, й незабаром перед ним постала проблема, яку із двадцяти кімнат вибрати. По поверсі ходили лікарі, і йому не хотілося привертати до себе уваги. Пройшовши уздовж всіх двадцяти номерів, він вибрав найбільш відповідний на його думку, на якому був напис «післяопераційна» і впевнено увійшов усередину. З іншої сторони до виходу наближався молодий доктор, якщо навіть не інтерн.

— Не підкажете, де лежить Ілля Матвійович Торін? — звернувся до нього Дмитрик.

— А ви йому?…

— Племінник, — швидко збрехав Дмитрик.

— Чесно кажучи, доктор заборонив пускати до нього усіх, крім найближчих родичів, — засумнівався інтерн.