Розділ «Тінь»

— Ще що?

— Був у ментів, — повідомив Дмитрик. — Саме коли ти подзвонив, я ще був у них. Довелося їх трохи притиснути й розворушити, бо не хотіли говорити. — Я навіть не знав, чим можна притиснути співробітників правоохоронних органів. От що значить досвід у нашому ремеслі. — Вони ніяк не зв’язують два самогубства. Чесно кажучи, я не побачив у них жодного розумного слідчого й можу однозначно стверджувати, що нам вони нічим не допоможуть. Хіба що випадково.

— А якісь розтини вони робили? — зі слабкою надією запитав я.

— Робили. Патологоанатом провів усі належні в такому випадку дослідження, все-таки люди загинули в лікарні не від природних причин, але не виявив ні передозів, ні отрут, взагалі нічого підозрілого. До речі, патологоанатом начебто нормальний мужик, так що його висновкам можна довіряти.

— Ясно. Тепер моя черга. — Я розповів усе, що сталося вчора вночі з доктором після того, як він виїхав. Дмитрик не перебивав, лише поспівчував наприкінці й поскаржився на те, що тепер ми втратили важливого помічника. — Ти, напевно, уже здогадався, що я хочу попросити тебе знайти доктора й поговорити з ним про те, що трапилося вчора.

— Звичайно, я з ним поговорю. Знайти його, я думаю, не буде складно.

— Тебе можуть не пустити до нього, якщо він у поганому стані.

— Розберуся, — відмахнувся Дмитрик. — А ти чим маєш намір зайнятися?

— А в мене є ключі, — похвалився я. — Ілля Матвійович випадково або, якщо хочеш, не випадково впустив їх, коли його несли повз мене в машину швидкої.

— До підвалу поки що не лізь, — ледве не крикнув Дмитрик. — Я поговорю з доктором, а потім будемо вирішувати. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів. Ну… не буду поки що туди лізти.

— Ще раз повторюю — не лізь, — вловивши невпевненість у моєму голосі, наказав Дмитрик. — Герої довго не живуть.

— Твоя правда, — погодився я й почув, як у трубці полегшено зітхнули. — Подзвони шефові, будь ласка, мені щось не хочеться.

— Добре.

— Ну, тоді відбій.

— Давай.

Ближче до вечора мене відвідав Андрій. Ми трохи побалакали й головне — він приніс із собою пляшку непоганої горілки. Сам я віддаю перевагу коньяку, але й на тім спасибі. Пляшка була успішно пронесена в мою кімнату, і за вечерею я заходився лікувати нерви. Оскільки цієї ночі я не збирався нічого затівати, то вирішив, що сто-двісті грамів для апетиту й замість снодійного мені не зашкодять. Але щось я не врахував… Після того, як вищезгадана доза була успішно поглинена, моє ставлення до майбутнього спокійного закінчення дня трохи змінилося не на користь останнього. У міру того, як алкоголь поступово всмоктувався в шлунку, я дедалі більше схилявся до думки, що просто заснути й спокійно проспати цілу ніч — не зовсім вірне рішення. Адже розслідування від цього не просунеться, а рухати його треба — мені клініка дедалі більше набридала. І спати не хотілося, напевно, організм вже встиг пристосуватися до нічних чергувань, до того ж я сьогодні пізно встав. Уважно подивившись на пляшку, начебто сам її вигляд міг підказати правильне рішення, я дійшов висновку, що початкове рішення проспати всю ніч не відповідає моїм інтересам і повинно бути відкориговане. На протилежне. Стало трошки лячно, але під впливом алкоголю цей страх тільки збуджував. До того ж, іншого разу я можу й не зважитися.

Об одинадцятій вечора я вимкнув телевізор і заходився збиратись. Спочатку я сходив у ванну, де в туалетному бачку зберігав ключі. Банально, але ефективно — випадково туди ніхто не полізе, хіба що ідіот. Потім повернувся до кімнати й заходився нишпорити очима в пошуках речей, які мені можуть знадобитися. Через якийсь час я зрозумів, що займаюся нісенітницею. Ні часнику, ні хрестика, ні святої води або ще чого-небудь, що, як стверджують, повинно допомагати проти вампірів, у мене звісно ж не було. Єдине, що я мав — це ніж, універсальний засіб проти живих і, навіть проти мертвих. І я дуже сумнівався, що осиковий кіл виявиться ефективнішим, аніж банальна сталь. Ніж я зберігав серед білизни, сподіваючись, що туди теж ніяка покоївка не зазиратиме з цікавості. Взявши ніж, я був повністю готовий. Чи не повністю? Прислухавшись до своїх відчуттів, швидко зрозумів, чого мені не вистачає — упевненості. За час, що минув після вечері, алкоголь встиг частково покинути тіло, і тепер довелося влити в себе ще сто грамів.

Як і напередодні, я обережно покинув свою кімнату, озираючись по сторонах і прислухаючись до шерехів. Як і напередодні, я без проблем спустився на перший поверх. Стояти довго перед закритими дверима, що ведуть до підвалу, було звісно приємно, але небезпечно. Тому я, хоч і не був абсолютно переконаний, що роблю правильно, до того ж останні сто грамів незвично сильно вдарили в голову (треба було закусити), проте швидко підібрав необхідний ключ і, відчинивши двері, пірнув усередину. Коли двері за спиною були зачинені, я обернувся й озирнувся довкола.

Я стояв у досить вузькому коридорі, перед облицьованими плиткою сходами, що спускалися донизу. Світло горіло всюди: і там, де я стояв, і внизу. Це було добре. Я повільно й безшумно спустився сходами вниз, побоюючись, що там може перебувати хтось із охорони або лікарів. Але в коридорі внизу нікого не виявилося. Порожній коридор метрів зо три шириною, уздовж лівої сторони якого тягнувся ряд металевих дверей з віконцями. Як і вся обстановка в клініці, тут теж було досить презентабельно. Я чомусь боявся побачити вогкий підвал з іржавими дверима, через які долинають істеричні крики. У підвалі було тихо. Навіть занадто тихо. Настав час подумати, що я буду робити, коли знайду вампіра. Я якось не подумав про це раніше, але як виглядає цей вампір, не міг собі уявити. От невдача. Залишалося сподіватися на інтуїцію. А коли побачу підходящу кандидатуру, то просто поцікавлюся: «Чи ви часом не вампір?» А він мені: «Так, я. Вас щось цікавить?» Я посміхнувся й підійшов до перших дверей. Не довго думаючи, відчинив зачинене віконце й заглянув усередину. У невеликому тьмяно освітленому приміщенні — десь як моя кімната — на ліжку мирно посапував хлопчик років десяти. До речі, з розплющеними очима.