Розділ «Тінь»

— Нічого не роби, — сказав Дмитрик, а потім сам себе поправив: — Витягни його за межі клініки. Через ту діру, що виявив.

— Я саме там його й пришив. Добре.

— І чекай мене, я буду хвилин через п’ятнадцять-двадцять.

Я відразу прийнявся за роботу. Підтягнув тіло підлітка до огорожі й засунув його руками в діру. Потім довелося перелізти через огорожу самому й остаточно витягти тіло з території клініки. Крові, напевно, залишилося на землі чимало. На жаль, я не міг роздивитися її в темряві й не знав, що тут можна зробити. А робити щось доведеться, тому що вранці зникненням пацієнта зацікавляться його лікарі, і при пошуках виявлять чудовий кривавий слід. Я не знав, вийдуть вони на мене чи ні, але навіть таку можливість краще було б виключити. А ще ліпше позбутися тіла, та так, щоб його не знайшли.

Дмитро, як і обіцяв, приїхав хвилин через двадцять. Ми без зайвих слів взяли тіло й понесли його через ліс. Машину Дмитро залишив на узліссі. Ми завантажили мерця в багажник, перед тим засунувши в мішок.

— Давай ніж, — зажадав Дмитрик.

— У мене іншого немає, а раптом знадобиться…

— Я дам тобі свого.

Я віддав ніж, і Дмитрик сховав його в бардачок. Відтіля ж він дістав свій — звичайний, середнього розміру, в пластиковому чохлі — і віддав мені.

— Там напевно залишилася кров, — сказав Дмитрик. Я лише кивнув, перебуваючи у вкрай пригніченому настрої. — Я тобі дам ліхтарик і лопатку. Знімеш землю лопаткою разом із кров’ю, що увібралася, і все засунеш у пакет. Пакет я теж дам. Потім я все заберу, і будемо сподіватися, що місцеві міліціонери не мають навичок детективів.

— Вони можуть на мене вийти? Як ти думаєш?

— Якщо будеш нормально поводитися й не впадеш у істерику, то в кожному разі без тіла тебе не посадять. Навіть якщо ти й будеш під підозрою, не страшно.

— А може, все-таки… ні, — сам відмовився я від своєї думки, — до в’язниці я не хочу.

— А те, що це перевертень, ти не доведеш, — підтвердив Дмитрик. — Хіба що замість в’язниці загримиш до психушки на дуже тривалий час. Правда, тобі не звикати.

— Не смішно, — мляво огризнувся я.

— Добре, пішли працювати.

Я повернувся до місця трагедії й хвилин десять займався земляними роботами під пильним поглядом Дмитра. Кілька разів висвітлював ліхтариком ті й самі місця, боячись, що щось пропустив, поки Дмитрик, не гаркнув:

— Кінчай! У мене в машині труп лежить, а ти гальмуєш. Однаково, якщо із собаками будуть шукати, то це не допоможе, а без собак і так ніхто нічого не виявить.

Я був з ним трохи не згодний, але упокорився з тим, що на землі могли залишитися краплі. Ну, й грець з ними! Пакет я віддав Дмитрикові, і той відразу ж зник, кинувши на прощання, що вдень зв’яжеться. Я пішов до клініки.

Ще на підході до лікарні почув шум, що доносився зсередини. Потім мене ледве не засік охоронець. Він біг з боку кабінки при в’їзних воротах, прямуючи до будинку. Це було погано. А я, дурень, сподівався, що нічні пригоди вже скінчилися. Я втиснувся у стіну, й, почекавши, поки охоронець не зникне за дверима, припав до вікна, що виходило до холу.