Розділ «Тінь»

Однаково він усе зіпсував, доведеться робити засідку наступної ночі. Я зробив крок до нього, але щось змусило мене зупинитися й міцніше стиснути ніж у руці. Може, це все-таки перевертень. Тоді йому варто було б у цей момент…

Хлопчик, як і раніше не міняючи пози, повільно повернув до мене голову, і я побачив, як поблискують в темряві його жовті очі. Коли він ішов сюди, я цього не бачив. Застигши на місці, я ще міцніше стис руків’я ножа. Ще трохи й пластикова ручка полізе крізь пальці, як масло.

— Н… н… на-віщо-о? — із зусиллям вимовив хлопець-перевертень і почав повільно розвертатися до мене.

Я бачив, що з ним щось відбувається — щось діялося з його тілом і обличчям, але що саме я роздивитися не міг, і, чесно говорячи, не хотів цього бачити. Цікаво, поки він ще не повністю перетворився, я зможу з ним упоратися?

— Не рухайся, — попередив я не своїм тремтячим голосом, почавши відступати назад.

— Н-н-не тре-еба б-б-бу-л-л… и-и-и, — голос перевертня зірвався на тваринне гарчання.

Я раптом зрозумів, що не зможу від нього втекти. Задом я бігав не дуже добре, особливо вночі, а повертатися спиною до монстра не хотілося. Тому я зробив те, чого сподіваюсь, перевертень від мене не очікував. Я побіг на нього.

А перевертень стрибнув на мене.

Страх додав мені незвичайної сили, і коли ми зустрілися, я умудрився з першого удару встромити в його груди ніж. По саме руків’я. Ікла голосно клацнули біля мого вуха — перевертень промахнувся. Він вчепився в мене з божевільною силою й повалив на землю. Я зумів схопити його лівою рукою за шию, намагаючись не дати йому дістати зубами до мене, права, як і раніше, стискала ручку ножа, лезо якого застрягло в тілі монстра. Витягти ніж я не міг — він був затиснутий між нашими тілами, та що там витягнути, я навіть зітхнути не міг, так сильно він мене здушив. Однак, крім цього він нічого не робив. А через якийсь час, коли я вже вирішив, що він не зупиниться, поки не задушить, або скоріше, задавить мене, він послабив тиск, а тоді й зовсім відпустив. Я скинув легке дитяче тіло без ознак життя із себе й, відкотившись убік, через силу зіп’явся на ноги. Груди сильно боліли — він ледве не зламав мені ребра. Трохи віддихавшись, я пішов до тіла. Звір не ворушився. Я штовхнув його носаком, і нічого не трапилось. Ще не до кінця вірячи в смерть, я перевернув його на спину, готовий, коли що застромити ніж у тіло, і зрозумівши, що той ворушитися не збирається, приклав долоню до мокрих від крові грудей. Серце не билося.

Коли місяць показався через чергову хмару, я спробував розглянути те, що лежало на землі. А лежав там… точно, він уже прийняв свій людський вигляд, і тепер це був просто підліток який нічим, крім хіба що тупуватого виразу, не відрізняється від мільйонів інших. Мене ледве не охопила паніка. Я щойно вбив людину! І що мені тепер робити? Через п’ять хвилин я дістав з кишені куртки мобільник і набрав номер Дмитра. Той довго не озивався, воно й зрозуміло — уже за північ, але, зрештою, я почув на іншому кінці його голос.

— Що трапилося? — Його голос був навіть не роздратованим, і в ньому виразно відчувалися нотки стурбованості.

— Я його прикінчив, — без зайвих слів повідомив я.

— Не зрозумів, кого?

— Перевертня.

— Як… точно, він мертвий? Ти добре перевірив?

— Так. Серце не б’ється.

— А сам як?

— Живий.

— Це я зрозумів. Він тебе сильно пошарпав? Приїжджати самому чи з лікарями?

— Сам приїдь, — сказав я. — І що мені робити? Він же зараз абсолютно нормальний, нормальний підліток, пацієнт клініки, швидше за все. Здається, я навіть бачив його раніше.