Розділ «Тінь»

Відразу піднявшись на другий поверх, він уважно прислухався, підходячи до кожних дверей, за якими перебували пацієнти. За однією із дверей він почув дитячий плач. За дверима, як він знав, знаходилася палата чотирнадцятилітнього підлітка, що був одним із довгожителів клініки. Йому не судилось покинути її, якщо звичайно його батьки не збанкрутують, втративши змогу оплачувати чадове перебування в такому дорогому закладі. Хлопчик страждав олігофренією у найважчій формі. Ілля відкрив своїм ключем замкнені з метою безпеки двері й увійшов до темної кімнати. Клацнувши вимикачем, підійшов до підлітка й почав його заспокоювати. Справа ця була нелегкою й довелося витратити на пацієнта не менше ніж півгодини, але, зрештою, некрасиве обличчя хлопця набуло відчуженого й спокійного виразу. Звідки в нього цей досить великий свіжий рубець на щоці? Але хлопець не був його пацієнтом, а його лікар, напевно, із цим розібрався. Виходячи з кімнати, Ілля відчув різкий приступ сверблячки в ушкодженій шиї, покрутив головою й раптово зустрівся поглядом із хлопчиком. Той пильно, і, здавалося, з якоюсь незрозумілою жадібністю в погляді, дивився на нього, не кліпаючи. Ілля відвів погляд першим: по досвіду він знав, що перегледіти такого пацієнта, якщо тому спало таке на думку, нормальній людині практично неможливо, і займатися цим взагалі безглуздо. Почухавши шию, що все ще свербіла, він замкнув за собою двері й пішов далі. Погляд підлітка чомусь залишив неприємний осад у душі. «Напевно, старію», — вирішив Ілля.

Спустившись, на перший поверх, він попрямував до свого кабінету. Треба було розібрати деякі папери, щоб потім мати вільний час. Він зайшов до кабінету і взявся за роботу. Через півгодини все було зроблено, й Ілля вирішив трохи відпочити перед черговим обходом. Непомітно для себе він закуняв, сидячи в зручному кріслі, і коли зрозумів це й розплющив очі, то, глянувши на годинники, зрозумів, що минуло вже як мінімум півгодини. Незадоволений собою, він вийшов з кабінету, не забувши замкнути за собою двері, і попрямував до загальних палат. Не ступивши й двох кроків, завмер на місці. Двері, що ведуть у підвал, у якому перебували палати з особливими пацієнтами, або камери — як їх називали охоронці — виявились розчиненими навстіж. Згідно правил, у клініці такого бути не могло. Але було.

Шия засвербіла ще сильніше.

Не перестаючи чухати крізь бинти рану, Ілля наблизився до відчинених дверей. На шиї виступила червона пляма, котру він не міг бачити, але лікар, як і раніше, відчував сверблячку, що ставала дедалі сильнішою. Зупинившись біля дверей, доктор запхав руку до кишені й дістав в’язанку ключів. Потім із здивуванням на них подивився, не розуміючи, навіщо їх дістав. У голові була суцільна плутанина, і реальність проступала як крізь завісу. Було таке враження, начебто він випив спиртного або прийняв наркотик. Колись у студентські роки він ледь на них не присів, але вчасно отямився й знайшов у собі сили зав’язати. Зав’язав з першого разу й більше до них ніколи не повертався. Ключі він, як і раніше, тримав у руці, однак досі не міг зрозуміти, навіщо їх дістав. Піднявши погляд, і побачивши перед собою зачинені двері, вставив ключ і відімкнув замок.

Шия продовжувала свербіти, будячи якісь неприємні спогади, але які саме, він згадати не зміг. У голові була цілковита плутанина, що не дозволяла зосередитися на якійсь визначеній думці. Однак це не перешкодило йому підійти до одних дверей. Здається, він мав провести сеанс терапії. Так, саме так, для цього він сюди й прийшов.

Пальці намацали щось липке на шиї, але він не звернув на це увагу. Було щось важливіше, що слід було згадати, щось, що постійно виходило з поля його міркувань, і це щось здавалося дуже важливим. Думки постійно збивалися. Треба відвідати пацієнта…

Ілля з якимось хворобливим відчуттям у мозку повернув ключ у замку. Ще більше зусиль треба було, щоб змусити себе відчинити двері. Він заплющив очі, не бажаючи дивитися на те, що за ними. Але пацієнт не буде чекати, поки він отямиться.

— Валерію, я…

Він не зміг продовжити фразу, тому що розплющив очі й побачив його. Валерій з палаючими, налитими кров’ю, очима стояв посередині кімнати, його обличчя спотворилося від напруги, а рот хижо вишкірився, виставляючи напоказ два неприродно довгих верхніх ікла. У його очах не було нічого, крім нелюдського бажання. Це бажання нагадувало наркотичне, навіть було сильнішим. Воно було непереборним. Ілля раптом зрозумів, що не повинен залишатись в цій кімнаті, водночас відчуваючи страх, бо здатність міркувати стала повільно повертатися. Та наступної миті Валерій стрибнув через всю кімнату на доктора, повалив на підлогу, наче лев, що полює на антилопу, й присмоктався до шиї лікаря. Нарешті, він міг втамувати спрагу.

Ілля закричав.

Я вийшов з кімнати о дванадцятій. Доктор обіцяв відкрити двері клініки об одинадцятій годині, і я дуже сподівався, що йому нічого не завадило це зробити. Хоча в глибині душі мені хотілося, щоб двері виявилися замкненими. Я усвідомлював це, проте людина тим і відрізняється від тварини, що право вирішувати робити або не робити щось залишається за розумом, а не за інстинктами. Тваринам в цьому плані пощастило куди більше. Довго думав, замикати двері своєї кімнати чи ні. Але вирішив, що краще замкнути. Навряд чи виникне така ситуація, що доведеться терміново шукати притулку саме в своїй кімнаті, а от незамкнена кімната загрожувала мені незваними гостями. Через другий поверх я пробрався легко. Довелося лише уважно дивитися по боках і прислухатися, щоб не потрапити на очі черговому, але мені це вдалося без проблем. А от на першому поверсі подекуди стояли камери, і одна з них оберталася навпроти дверей. Іншою проблемою стала чергова медсестра. Мені не щастило. Можна було, звичайно, дочекатися обходу Іллі Матвійовича, але невідомо, коли це буде, тому я вирішив не чекати. Став рачки на сходах і, схиливши до сходинки голову, я дивився на перший поверх, одночасно стежачи за переміщенням медсестри й камери спостереження. Дочекався, коли жінка увійде в один з коридорів, і при цьому камера буде повернена в потрібну мені сторону, і рвонув до дверей. Підлога в коридорах була вистелена килимом, тому я майже не створював звуків. Коли дістався дверей, у мене залишалися лише лічені секунди, щоб відчинити двері, не потрапивши при цьому в кадр. Я смикнув за ручку, і… двері легко піддалися.

За сто метрів від мене, біля воріт, світилася кабінка охоронця. Я знав, що на території немає жодної камери, і спостереження за навколишньою клініку територією було цілком покладене на того охоронця при в’їзді. Я так само знав, що цей обов’язок не був першорядним, і припускав, що мало хто з охоронців захоче витикатися з теплого приміщення вночі. Але все-таки вартувало бути обережним — мало що. Давши звикнути очам до темряви, я вирушив зразу до підкопу під огорожею. Наближаючись туди, із завмираючим серцем я очікував нападу, тому завмирав від кожного шелесту й постійно крутив головою. Ніч була з мінливою хмарністю, але місяць майже повний, тому навкруги було трохи світліше, ніж звичайно. Добре і це.

Я ретельно дослідив підкоп, нічого нового не виявив, і пішов шукати місце для засідки. Облазивши прилеглі околиці, зупинився на дереві, за товстим стовбуром якого й улаштувався. Просидівши півгодини, я трохи заспокоївся. Кров перестала пульсувати у венах, волосся на голові вже не ставало сторчма від кожного подуву вітерця, і мене навіть почало хилити на сон. А навколо панували мир і спокій, навіть невеликий вітер почав стихати. Через годину вітер стих остаточно, а перевертня все не було. Може, він виліз раніше? Звичайно, таке цілком могло бути, і я навіть при найоптимістичніших прогнозах не відкидав подібного варіанту. Але в такому випадку я дочекаюся його повернення. А ще я міг помилятися, і перевертень — не пацієнт клініки. Чому я взагалі вирішив, що це людина? Через якийсь час я прийшов до невтішного висновку: шанс, що ця істота виявиться людиною, яка (смішно навіть подумати) перетворюється на монстра, лише віддалено схожого на людину, був дуже сумнівним. Я спробував уявити, як людина може так змінитися: на шкірі виростає шерсть, білки очей жовтіють, кістки починають міняти форму, а зуби й нігті рости… — нісенітниця! Або все-таки містика? Напевно, потрібно було побачити — і роздивитись, а не так, як минулого разу — цього монстра на власні очі, а ще краще помацати, щоб зрозуміти, що це таке.

Але монстр не з’являвся.

Минула друга година. Я не був певен, що зможу просидіти під деревом до самого ранку. А якщо цей виродок взагалі не щодня виходить у ліс? Або не входить. Почав було складати варіанти захоплення монстра — можна було, наприклад, спорудити якусь пастку — коли почув кроки. Я втиснувся у дерево, страх відразу ж повернувся, помножений удвічі. У мене був лише ніж, і я дуже добре пам’ятав, настільки сильним був перевертень у нашу першу зустріч. По зворотній стороні плеча потік струмок холодного поту, відчуття було таке, ніби це кров. А я все ще не бачив його.

А потім побачив… і з подивом вирячився на худого чоловіка, що наближався до підкопу з боку клініки. Через мить я зрозумів, що це підліток. Його обличчя, на жаль, приховувала темрява, але, судячи з фігури й зросту, це був саме підліток. І він прямував саме до того місця, де був підкоп під огорожею. У перший момент я навіть розгубився. Я не очікував побачити тут дитину. Чорт — я навіть не очікував побачити людину! І довго, як мені здавалося в той момент, думав, що ж мені робити. Логічніше за все було спробувати схопити його, поки він… не перетвориться в монстра? А якщо це зовсім не той, хто мені потрібний? Можна було простежити за ним: все-таки ця надто пізня прогулянка була надзвичайно підозрілою. А якщо це просто хворий хлопчик, що намагається втекти з лікарні? І саме я дав йому таку можливість.

Молодик уже встиг дійти до підкопу й тепер опустився навпочіпки, збираючись перелізти на той бік. Я встав і хрипким голосом тихо окликнув його:

— Ти куди це йдеш?

Молодик завмер на місці.

— Ти пацієнт? — про всяк випадок запитав я, хоча хто ще це міг бути? Хлопчик, як і раніше не рушав, лише трохи ворушився, але що саме він робить, я роздивитися не міг. — Давай я відведу тебе до лікарні. Ти чуєш мене? Агов!