Розділ «Тінь»

— Один-нуль на твою користь, — повідомив я в стелю, лежачи на ліжку.

До вечора я почав нервувати, але, як виявилося, дарма. Близько сьомої до мене прийшов відвідувач — Дмитро. Я наполіг, щоб ми пішли розмовляти у парк. Може, в мене розігралася параноя, але в кімнаті я не почував себе в цілковитій безпеці від чужих вух. А раптом вона дійсно прослуховується.

— Ну, розповідай, як тут справи, — накинувся на мене Дмитрик, коли ми влаштувалися на лаві у віддаленні від вікон кабінетів.

Сонце вже майже сіло, і я починав трохи жалкувати, що ми не залишилися в кімнаті.

Зібравшись із думками, я коротенько розповів останні події, зв’язані зі смертю Валентини. Звичайно, Дмитрик усе це знав від редактора, але завжди корисно послухати історію з перших вуст. Коли я закінчив, він запитав:

— Чого ти чекаєш від мене?

— Ти досвідченіший, ніж я, міг би й здогадатися, — огризнувся я.

— Ти тут головний, — посміхнувся Дмитрик. — Тобі й лопату в зуби.

Хотів би я так легко жартувати.

— Взагалі мені потрібний твій досвід — це по-перше. А що до практичних дій: я хотів би, щоб ти дізнався, що відомо міліції. У них же повинна бути своя думка про те, що тут відбувається. Можливо, вони провели аналіз тіл самогубців і зробили певні висновки.

— Я тебе зрозумів, — кивнув Дмитрик. — Подивлюся, що можна зробити. Із Дмитром Васильовичем я вже познайомився.

— Ти будеш мешкати у них?

— Ще не знаю, скоріш за все.

Ми помовчали.

— Ну, а що ти думаєш про все це? — поцікавився я.

— Поки що нічого конкретного. Звичайно, тут щось відбувається, але я підозрюю, що ми ще не швидко зрозуміємо, що саме.

— Я не маю наміру тут затримуватися надовго, — невдоволено повідомив я. — Це місце мене вже дістало.

— Так швидко? — здивувався Дмитрик. — Тримайся — може, це твоє найголовніше розслідування у кар’єрі.

— Можливо, ти маєш рацію, але, коли тут побудеш, кар’єра потрохи втрачає свою магічну привабливість!

— Не кричи, нас почують.