Розділ «Тінь»

— А мені начхати. У мене відповідний діагноз, — заперечив я, але все ж став говорити тихіше.

— Пацієнти не дістають? — змінив тему Дмитрик.

— Ні. Вони спокійні. — Я посміхнувся. — Станеш тут буянити, після всього того, що нам згодовують.

— Ясно.

— У підвалі є якісь буйні. Їх навіть не випускають погуляти. Ось такі справи.

— Є ідеї, що тут відбувається? — знову перейшов до справи Дмитрик.

— Ми з Андрієм…

— З ким?

— Із сином Дмитра Васильовича, — пояснив я. — Отож, ми прийшли до висновку… не те щоб до висновку, просто єдине, що спало на думку — це дії чаклуна або сатаніста. Називай, як хочеш.

— Підозрюєш когось?

— Якби ж. Поки що жодних доказів.

— Не переживай, деякі розслідування в моїй кар’єрі тяглися місяцями, — «заспокоїв» мене Дмитрик.

Коли ми розходилися, вже повністю стемніло, і я не забув попередити його про перевертня й попросив не зупинятися, якщо по дорозі побачить що-небудь дивне. Дмитрик до поради поставився напрочуд серйозно, і принаймні про нього я майже перестав турбуватися. Було видно, що він ставиться до всього доволі тверезо й без іронії. Прощаючись із ним, я попросив:

— Наступного разу принеси чогось солоденького… і горілки. Про всяк випадок. А краще — коньяку.

Не знаючи, куди податися, я ще трохи посидів у темному парку, а тоді вирушив просто до Іллі Матвійовича.

Сьогодні він чергував уночі. Ілля давно обійшов своїх пацієнтів, яких у нього, як досвідченого лікаря, було чимало. Втім, цей факт не пригнічував літнього лікаря, тому що клініка оплачувала його працю прямо пропорційно до кількості пацієнтів, яких він лікував. І оплачувала непогано. Сидячи у своєму кабінеті, він згадував не такі вже й давні часи, коли працював в обласній психіатричній лікарні, отримуючи мізерну державну платню. Слава богу, цей час минув, і тепер хоч до пенсії можна було відчути себе людиною.

Не хотілося виходити, та Ілля вже почав відчувати приступ сонливості, а до ранку було ще дуже довго. Годинники показували всього 23.13.

— Чорт! — спохватився доктор, згадавши, про свою обіцянку Ігореві.

Він вийшов у коридор й, озираючись, рушив до вхідних дверей. Відчинивши їх своїм ключем, вийшов на вулицю. Курити ще не хотілося, але довелося: потрібно було зробити вигляд, що вийшов він не просто так. Над дверима висіла камера спостереження, і, якщо зараз на тому боці хтось дивиться на монітор, то бачить лише чергового доктора, що мирно курить, й нічого більше. Не викуривши й пів сигарети, Ілля викинув недопалок у сміттєвий бачок — адміністрація справді могла пишатися чистотою території довкола клініки — і пішов назад. У коридорі теж стояла камера, але перебувала вона на стелі біля сходів, обертаючись навколо своєї осі. Доктор повернувся до дверей, затуляючи їх собою, і зробив вигляд, що зачиняє. Тепер він міг із чистим сумлінням продовжувати своє чергування.

Десь біля другої години Ілля вийшов з кімнатки охоронця й пішов на обхід. Після двох страшних самогубств — а яке самогубство не страшне? — і лікарі, й охорона ставилися до обходів у нічний час дуже серйозно. От і тепер, коли настала його черга після Марини — медсестри, що теж чергувала цієї ночі, — він відразу ж пішов у коридор. Раніше він міг дозволити собі проспати ледь не всю ніч, а деякі співробітники, крім охоронців, як він знав, могли за цілу ніч жодного разу не вилізти з кабінету. Тоді це не вважалося таким великим гріхом, як тепер.