Розділ «Тінь»

— Тетяні Андріївні, чи що?

— Так. Я вчора випадково був у перших рядах. Ти ж у курсі, що вчора вночі трапилось? Звичайно, ти повинна все знати.

— Ти хіба випадково?… — недовірливо почала Олена.

— Ну, розумієш, — виправдовуюся я, чи що? — безсоння, вийшов погуляти по коридору, а там це…Чесно — зовсім випадково вийшло.

— Добре, проїхали, — у її голосі все-таки залишились крихти недовіри. — Що ти від мене хочеш?

— Я хочу знати, що трапилось з Валентиною.

— То ти навіть знайомий з нею? І після цього я маю повірити?…

— Я повинен знати, що з нею трапилось, — твердо заявив я. — Я не вірю, що вона отак просто покінчила із собою.

— Вона була хворою, — заперечила дівчина.

— Не настільки. Я розмовляв з нею…

— І дійшов до висновку, що вона не могла? — Олена поблажливо посміхнулася. — Ти уявлення не маєш про психіатрію та психологію, а робиш якісь висновки. Залиш це професіоналам. А допомагати тобі в твоєму розслідуванні я не буду. І не тільки тому, що мене можуть звільнити, а мені б цього дуже не хотілося. Крім цього, я ще вірю в принцип медичної таємниці. Це правильно. Я не буду допомагати тобі очорнювати клініку за допомогою твоєї газети, вишукуючи неіснуючі таємниці. Не знаю, дійсно ти потрапив сюди законним шляхом, чи ні, але ставитися я до тебе буду тільки як до пацієнта, це все. Я доступно висловлюю?

— Цілком, — приречено відповів я і зітхнув.

Найбільш перспективне джерело інформації зникло в мене на очах. Звичайно, вона не знала всього, що знав я. Вона не бачила перевертня, не бачила уночі посередині дороги бабцю-привида, не бачила на власні очі гребінець, що стирчав із грудей Валентини. Вона, зрештою, була лікарем. Я навіть не міг розповісти усе те, що бачив і відчував — вона просто вирішить, що я дійсно божевільний. Це — особливості професії, і тут нічого не вдієш. Кожна професія змінює свідомість людини (або свідомість вибирає професію по собі) і із цим потрібно миритися. Те, що я приймав з легким опором, для Олени було справжньою фантастикою. Я визнав власну поразку.

— Ти хоч не скажеш, про нашу розмову комусь із колег? Можна сподіватися?

— Гаразд, — після невеликої паузи сказала Олена, і я повірив їй.

— Дякую.

— А ти припиниш шукати те, чого немає?

— Ні, — зізнався я. — І якщо в мене будуть факти, ти будеш першою, хто про них довідається.

— Псих, — незлобиво прокоментувала Олена.

— І якщо в тебе виникнуть якісь підозри, ти знаєш, де мене знайти. — Я м’яко посміхнувся. — І коли тобі просто стане нудно, то буду завжди радий допомогти.