Розділ «Тінь»

— Якщо я невчасно — можеш мене сміло посилати, — повідомив він, акуратно прикривши за собою двері. Замок він замкнув, отже, не думав, що я можу відмовити, і, таким чином, його репліка була чисто символічною.

— А що є привід? — замислено почухавши потилицю, більше для порядку поцікавився я. Хоча я досить байдуже ставився до спиртного, але зараз випив би без усяких приводів. Навіть не знаю, чому цю прекрасну ідею не реалізував я сам. Напевно, позначалося пристойне виховання.

— Є, — чомусь винувато відповів Андрій. Він виклав півлітрову пляшку на тумбочку біля ліжка. За горілкою з пакета потягнулися паличка копченої ковбаси й невеликий шматок сиру. — Батько передав, — пояснив Андрій. — Завтра я виписуюся. Сьогодні вранці довідався. Навіть не думав, що так швидко. Подзвонив батькові, і от… Не можна ж було отак з рідною лікарнею розлучатися, а ти, либонь, єдиний нормальний у радіусі п’яти кілометрів. Не з лікарями ж мені пити.

— І самому теж не можна, — погодився я. Із кожною секундою я усе більше й більше розумів, наскільки Андрій вчасно зайшов, тільки що слину не пускав. Звичайно, погано, що тепер я залишався тут один. Чи не через мене його так швидко виписали? Це питання було для мене важливим. — А склянки є?

— Є й склянки, — і він як добрий чарівник витяг з кишені штанів два пластикових стаканчика, вкладені один в інший.

— Тоді сідай, — я вказав на єдиний стілець, що знаходився в моїй невеликій кімнаті, а сам взявся відкривати літруху. — Заодно й про справу поговоримо.

— Що-небудь рознюхав? — з надією поцікавився Андрій, підсідаючи до тумбочки. — До речі, ножа немає, доведеться ковбасу й сир руками ламати. Сам розумієш, з ножами у дурці кепсько.

— Я багато чого рознюхав, але зрозуміти нічого не можу, — невесело посміхнувся я. — Хіба ти допоможеш, свіжою звивиною поворухнеш.

— Ну, не я, то разом розберемося. Не після першої, так після другої.

— Буду сподіватися. Ну, давай — за мозок. — Перша, як завжди, пішла добре, і ковбаска була смачною і жирною.

— Отже, що ми маємо, — почав я. — Напевно, краще почати із самого початку й нічого не пропускати. А ти слухай уважно, і, якщо помітиш у всьому цьому хоч якийсь сенс, то не мовчи. — Андрій кивнув, а я продовжив. — Спочатку був перевертень. Першим його бачив твій батько, на якого той напав. Перевертень напав на нього у лісі біля клініки. Після цього я їду сюди, щоб з’ясувати всі подробиці, і якщо чесно, ще й для того, щоб з’ясувати, а чи був перевертень насправді. Потім… — я нерішуче замовк, але алкоголь уже повільно почав проникати в кров і розсмоктуватися по тілу, і я вирішив, що потрібно розповісти всі дивні події, навіть якщо це… Наступного разу можу й не зважитися, — потім я ледве не розбився на машині, підвозячи вашу нову лікарку. Теж у цьому лісі, по дорозі до клініки.

— Не зрозумів, — вставив Андрій.

— Я побачив бабцю на дорозі. Вона виникла якось раптово, не уявляю коли, і об’їжджаючи її, я ледве не розбив машину. А старої так і не об’їхав. Принаймні, мені так тоді здалося. Зараз уже нічого не можу зрозуміти.

— Щось я знову не розумію…

— Її не було. Коли я вийшов з машини, щоб подивитися — її вже не було. Шукав усюди — нічого.

— Тобто, — зробив висновок Андрій, — ти бачив ніби привида. Уже цікавіше. Давай ще по одній.

Ми випили, друга пішла гірше, ніж перша, чого й слід було очікувати, але все-таки непогано.

— Тепер ми маємо ще й привидів, — погодився я. — Потім ми пішли із твоїм батьком у ліс ловити перевертня. Він сам нас мало не упіймав. У підсумку — кілька подряпин, покалічена машина й незаперечні докази його існування. Потім, коли вертався до Києва, з’ясував, що перевертень проникає на територію клініки через підкоп під парканом. Це все на тлі відомих нам подій у самій клініці, внаслідок яких є тепер вже два трупи. Крім того, Валентина стверджувала, що теж бачить примар. Тепер я починаю думати, що це дуже схоже на правду.

— Ще б пак, — погодився Андрій, виразно подивившись на пляшку.

— Начебто все.