Розділ «Тінь»

— Нічого, прорвемося, — бадьоро сказав я. — А щодо психів я з тобою згодний. Потрібно серед них шукати.

— Я тебе не кину, — пообіцяв Андрій. — Можеш на мене розраховувати.

— Дякую.

Того вечора пляшку ми, здається, прикінчили. Андрій пішов до себе вже вночі, я мав намір його проводити, але в коридорі ми зустріли охоронця, і під його осудливим поглядом довелося вертатися до своєї кімнати. Напевно, вранці не минути скандалу, ну, й фіг з ним — нерви важливіші. А спав я тієї ночі міцно й без сновидінь, востаннє спокійно в цій клініці.

Зранку настрій мені таки підпсували. Спочатку Галина Леонідівна на черговому сеансі терапії висловила все, що вона думає про тих розумників, які зловживають спиртним у стінах цієї установи, замість того, щоб всі зусилля спрямовувати на одужання. І, здається, навіть почала сумніватися в тому, що лікування мені справді необхідне. Прямо, звичайно ж, вона цього не сказала, але по загальному враженню… Загалом, я й не думав протриматися довго в цьому плані — адже люди недаремно зарплату отримують і повинні зрештою все зрозуміти, проте надія, як завжди буває, не хотіла здаватися до кінця. Швидше за все, цей кінець був вже не за горами.

Трохи пізніше, коли я відірвався від свого лікаря й вийшов з кімнати, маючи намір розшукати Андрія, у коридорі до мене причепилася головлікар. Ця була ще більш прямолінійною й пригрозила у випадку повторного інциденту встановити в моїй кімнаті камеру спостереження. Це було, прямо скажемо, не зовсім те, про що я мріяв, тому я бадьоро й з каяттям кивав головою, час від часу підтакуючи в потрібних місцях і для більшого ефекту постійно витріщався чесним поглядом у її очі. Зрештою, Тетяна Андріївна замовкла й, стиснувши губи в кращих традиціях строгої шкільної вчительки, пішла. І як тільки вона зникла з моїх очей, спустившись на перший поверх, переді мною з’явився Андрій.

— Вибач, що через мене в таке лайно вляпався, — почав він.

— Не вибачайся, — замахав я руками. — Усе нормально. Учора ти мені допоміг розслабитися, а це дурниця, розсмокчеться.

— Ну, й добре, хоча ти пообережніше з ними. Їх не так вже й легко одурити.

— Якщо не неможливо, — невесело сказав я. — Так, ми йдемо знайомитися з… Як там його?…

— Ілля Матвійович. Звичайно, ходімо, я для цього сюди й прийшов, але, побачивши все це, вирішив не висуватися й перечекати.

У Іллі Матвійовича був власний кабінет, як зрештою, в усіх провідних лікарів, там ми й зустрілися. Невисокий літній чоловік з професорською борідкою й вусами із сивиною. Йому було біля шістдесяти. Окуляри в тонкій, здається, позолоченій, оправі, та стильний костюм довершували картину. Отакий собі практикуючий професор у якій-небудь західноєвропейській країні. Псував картину лише бинт, що огортав шию, служачи живим нагадуванням про те, що не тільки робота у всяких органах небезпечна й важка.

— Сідайте, — вказав він рукою на два крісла перед своїм столом. — Сподіваюся, вас ніхто не бачив?

— Ні, — чесно відповів я.

Ілля Матвійович підійшов до дверей, клацнув замком і повернувся за стіл. Зручно влаштувавшись у своєму кріслі, він подивився на мене й посміхнувся.

— Читав я, читав вашу газету. Брехні, звичайно, вистачає.

— Намагаємося, — у тон йому сказав я.

— Хоча й цікаві статейки читати доводилося.

— Ну, це не я писав.

— Що ж так?