Розділ «Тінь»

Дівчина прислухалася, подавшись уперед. Очі стали скляними, її більше не було зі мною. Я тихенько відчинив двері і вийшов. Залишилися тільки одні двері. Я озирнувся й зустрівся з питальним поглядом Андрія. І так само подивився на нього. Він зрозумів і мовчки показав на останні двері. Я погрозив йому пальцем: якщо й там її не буде, нехай нарікає на себе.

— Привіт, — сказав я, заходячи до залитої світлом кімнати. На вулиці майже стемніло. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву, але, коли з’явився я, обернулась до дверей. Погляд Валентини був таким же, як і зранку — зацькованим і водночас відстороненим.

— Ти! — вимовила вона з якоюсь надією. — Прийшов.

— Так.

Чорт! Зараз вона виглядала навіть гірше, ніж уранці. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти, що в неї параноя, яку вона, однак, намагалася приховати.

— Можна? Я просто вирішив зайти побалакати перед сном.

— Заходь… ти вже увійшов, — погляд її весь час метушився, якусь мить затримуючись на мені, а потім знову тікав кудись убік. Як у маленької дитини, що зробила щось недозволене й тепер намагається це приховати, хоча й не вміє зовсім цього робити. — Сідай.

Я обвів поглядом невелику кімнату. Така ж, як і в мене: ліжко, стілець, столик, на якому стояв маленький телевізор, вбудована шафа. Я сів на краєчок ліжка, Валентина так і залишилася стояти коло вікна, учепившись обома долонями за підвіконня, начебто від цього підвіконня залежало її життя. У кімнаті зависло незручне мовчання. Навіщо я сюди прийшов? Щоб довідатися… що довідатися? Чорт, треба зосередитися.

Отже, у клініці та її околицях щось відбувається. Якийсь виродок, гаразд — назвемо його перевертнем, вештається довкола — це факт. Те, що він пов’язаний із клінікою, я вже переконався. Хто або що це, не знаю. Можливо, якийсь божевільний — пацієнт клініки, — вибирається із клініки або його відпускають. У голові сплив образ доктора Джекіла, що теж зійде за робочу версію, хоча й вельми фантастичну. Що ми маємо ще? Божевільну лікарку, у якої однозначно параноя. Чому вона збожеволіла? Саме так… чому?

— Ти виглядаєш гірше, ніж тоді, коли ми розлучились перед обідом, — почав я.

— А ти зовсім не схожий на божевільного, — вона, як і раніше, тільки мигцем дивилася на мене. — Навіщо ти тут? Ти ж не хворий.

— У мене нервовий зрив, — я наразі не мав наміру розкриватися. — Психопатія.

— Тоді ти дуже швидко її спекався. Їдь звідси.

— Чому? Мені тут непогано. Годують добре, можна гуляти по чудовому парку й ні про що не турбуватися. Може, я про таку відпустку усе життя мріяв. І взагалі, хто ти така, щоб судити про моє здоров’я! — я дозволив собі небагато підвищити голос, звикаючи до своєї ролі пацієнта.

— Я лікар, — зненацька зізналася вона. — Я працювала в цій лікарні. Донедавна, поки…

Вона заплющила очі й обхопила плечі руками, наче змерзла.

— Якщо хочеш, можеш розповісти мені. Може, я й не зрозумію всього, але обіцяю вислухати. Раптом полегшає.

— Ти справді… той, за кого себе видаєш?

Мені здалося, що в її голосі пролунала надія. Може, сказати? А якщо це зашкодить?

— Так, — збрехав я. Нехай правда поки почекає. — Якщо не хочеш розповісти…