Розділ «Тінь»

— Благодійник, — саркастично сказала вона, але при цьому теж посміхнулася.

— Тоді бувай.

Я розвернувся й пішов кудись у парк. Мені потрібно було подумати й вирішити, що робити далі. Олена своєю принциповістю істотно зіпсувала мої плани, і тепер ці плани слід було коригувати. Через п’ятдесят метрів я раптом зупинився й, розвернувшись на дев’яносто градусів, пішов до огорожі. Підкоп, через який з території клініки — або все-таки на територію клініки? — вибирався в ліс перевертень, не довго довелося шукати Чомусь мені здавалося, що його більше немає, але я помилився. Не побачив тільки крові, хоча дощу з тих пір не було. Я на колінах усе облазив навколо підкопу, але так і не зміг знайти жодної крапельки. Мимохідь зробив ще одне, досить несподіване, відкриття: підкоп був занадто малий, щоб доросла людина могла вільно в нього пролізти. Навіть я, далеко не товстий, проліз би в нору лише з великими труднощами. Цікаво, одначе.

Ламаючи голову над неясними поки що фактами, я пішов до корпусу клініки. За воротами виднілася «швидка» і, здається міліцейський бобик. Я вибрав у парку, недалеко від воріт, лавку і, сівши, став чекати розвитку подій. Підходити до представників правоохоронних органів було б безглуздим та передчасним. Крім того, вони просто не захочуть розмовляти з клієнтом клініки. Незабаром з будинку двоє дужих санітарів винесли накриті білим простирадлом носилки, під якими вгадувалося тіло. Я дістав мобільник і набрав шефа.

— Є що сказати? — замість вітання запитав Сергій Іванович.

— Є, — відповів я й розповів про трагедію, що відбулася.

— Гм, — замислено буркнув Сергій Іванович. — Цікаво.

— Може, правда ваша, але з мого боку це все виглядає в трохи іншому світлі.

— Ти щось хочеш від мене?

— Я хочу, щоб у мене ззовні хтось був, — твердо сказав я. — Це необхідно як для справи, так і для моєї безпеки. Я не хочу виглядати параноїком, але поміркуйте самі: два трупи з незрозумілими мотивами самогубства, якийсь перевертень, в існуванні якого я сам встиг переконатися, — цього аж занадто, щоб у мене розігралася параноя. І цього цілком вистачить, щоб я не був повністю упевнений у своїй безпеці.

— Ти отримаєш людину.

— Коли?

— Як тільки він зможе приїхати, — у трубці зависла задумлива пауза. — Швидше за все, я відправлю туди Дмитра. Тебе це влаштовує?

— Цілком, — у мене навіть камінь із душі не те, щоб скотився, але помітно похитнувся. — Буду чекати.

— Завтра він буде в тебе. І ще, якщо кудись лізеш, то десять разів перед цим подумай. Мені не хочеться втрачати співробітників, а потім решту життя боротися з власним сумлінням. Якщо ситуація небезпечна — не лізь туди. Ти мене добре зрозумів?

— Я… вас не дуже добре чую.

— Ігоре! — загорлав у слухавку шеф. — Не корч з себе героя! Коли що, я з тебе шкуру здеру.

— До зустрічі. — І я натиснув відбій.

Машина «швидкої» від’їхала, залишився «бобик». Здається, усередині сидів лише один чоловік — за кермом. Цікаво, що зараз головлікар казала слідчому в своєму кабінеті. Цього мені вже не довідатися. Але, можливо, завтра із цим розбереться Дмитрик. Я на це сподівався — можливо, хоч він щось прояснить. Наразі ж для мене картинка не складалася. Геть не складалася.

Відразу після вечері, ближче до вечора, до мене в кімнату зайшов Андрій. У нього було таке обличчя, що відразу ставало ясно: до мене він прийшов не з порожньою головою. І навіть не з порожніми руками. У правій він тримав пакет і неважко було догадатися, що там було.