Розділ «Тінь»

Валентина не закричала і навіть не поворухнулася. З власного досвіду знала, що це не допоможе. Від привидів не допомагало нічого. Вони не розуміли звернених до них слів, не відчували її страху… чи все-таки відчували? Іноді їй здавалося, що чим більше вона панікувала, тим потворнішими вони ставали. А іноді ставали майже реальними, майже відчутними. От і тепер якийсь привид, якого вона раніше не бачила, що не мав половини черепа, миттєво наблизився до неї, легко торкнувшись її обличчя немов щільним повітрям, і так само через мить відступив у темряву за спини інших. Вона все-таки не стрималася й закричала, але через пересохле горло звук вийшов тихий і зовсім жалюгідний. Задихавшись, Валентина закусила губу й заплакала. Ну, чому вони вибрали її? Чому не причепились до якогось пацієнта, одного із психів, яким належить бачити те, чого не бачать інші? Вона завжди була нормальною, і до цього моменту в неї не було навіть нервових зривів і депресивних станів, хоча таке було не дивиною серед людей її фаху. Чому вона?!

Наступні півгодини, а може, й цілу годину — час для Валентини перестав бути таким прямолінійним та рівномірним, як звичайно — вони кружляли біля її ліжка, по черзі, то повільно, то миттєво наближаючись до неї й відразу відходячи. Деякі торкалися її, деякі щось нерозбірливо шепотіли, інші не робили нічого, але кожний залишав після себе жах, що болючим рубцем мітив душу.

Защеміло серце.

Толик, охоронець, що недавно помер, який ще жодного разу не наблизився до неї за увесь час, виділився з юрби. Він був усе ще зі звернутою набік шиєю й розбитим обличчям. А ще він поступово ставав дедалі реальнішим. Коли він підійшов до ліжка й опустився на коліна, Валентина відчула, як її огорнув струмінь повітря, начебто від звичайної людини з плоті й крові.

— Чому? — скоріше пропищала, ніж сказала вона.

І тоді він відповів, зашептавши їй прямо у вухо. Нерозбірливо, але Валентина чула й розуміла кожне слово, і з кожною секундою її очі ставали все більшими й більшими. Це вже був не жах, а щось зовсім інше, чого не можуть відчувати люди. А якщо й відчувають, то воно залишається з ними назавжди, і з цим не живуть. Закричавши, тепер уже вголос, вона підхопилася з ліжка, схопила з тумбочки звичайний пластиковий гребінець і уткнула його ручкою собі в груди — прямісінько у серце.

У кімнаті було задушливо, як буває зазвичай тільки влітку, а не наприкінці вересня. Може бути, тому я й прокинувся посеред ночі і ніяк не міг заснути. Через якийсь час я зрозумів, що просто так заснути мені не вдасться. Встав, увімкнув настільну лампу й, взявши книгу, почав читати. Ще через якийсь час зрозумів, що не можу зосередитися на книзі. Рядки пробігали перед очима, але зміст прочитаного ледь доходив до моєї свідомості. Зі злістю я кинув книгу й підвівся. Це все через Валентину. Наша остання зустріч була не з вельми приємних, а ще й перед сном… а тепер ось маю. Роздратований, я підійшов до дверей, відчинив — у коридорі лампочки горіли одна через три, створюючи м’яке приглушене світло. Звичайно, уникнути неприємної розмови з охоронцем або лікарем, які чергують цією ночі, якщо хто-небудь з них помітить мене вночі в коридорі, було проблематично. Вийти вночі з будинку було взагалі неможливо: на вікнах ґрати, замки на яких відмикалися, напевно, лише коли спрацьовувала пожежна сигналізація, а ключі від вхідних дверей, звісно, не роздавали пацієнтам.

Наш другий поверх, на якому розташовувалася основна маса палат, як, зрештою, і перший, складався із широкого центрального коридору, що простягнувся на всю довжину будинку, та бічних коридорів, що відходили в обидва боки від нього, уздовж яких з кожної сторони розташовувалося по п’ять палат. Моя палата була в першому лівому коридорі, якщо лічити від фронту будинку, саме над кабінетом головлікаря. Цікаво, чи випадково це? Між першими й другими бічними коридорами у центральному знаходилися сходи, із двома прогонами.

Я вийшов у центральний коридор, попередньо оглянувши його із-за рогу, щоб не натрапити на охоронця. Пройшовся до другого кінця коридору. На стелі досить часто попадалися круглі пластикові заглушки. Таку заглушку я першого же дня помітив у своїй палаті. Вдоволено посміхнувся. Якби на місці кожної із заглушок стояла камера спостереження, то це істотно обмежило б мої перспективи для розвідки й розслідування в цілому. Але через причини, мені невідомі, камери стояли лише в деяких місцях першого поверху та ще, можливо, в окремих палатах. Швидше за все, збільшення кількості камер залежало від фінансових можливостей клініки, тому їх ставили лише в найнеобхідніших місцях, хоча розведення кабелів було по всьому будинку.

Надивившись через вікно на нічний парк, я розвернувся й пішов назад. Майнула думка зайти на перший поверх для розвідки, але я відкинув її. Спочатку потрібно було вдень пройтися й запам’ятати розташування всіх камер спостереження. Та й плану ніякого не було. Я майже звернув у свій коридор, коли почув приглушений жіночий крик. Завмер, прислухаючись, але крик не повторився. Я зупинився і невдовзі почув, як по першому поверху пробігла людина, через кілька секунд ще одна, здається легша. Щось відбувалося, і, щоб я здох, якщо воно було приємним.

Біля дверей палати Валентини я виявився третім. Охоронець чомусь забарився, шпортаючи ключем у замку, — двері, як на біду, не хотіли відчинятися. Чергова лікарка майже не звернула на мене уваги — те, що діялося за дверима, було важливіше. Коли охоронець, нарешті, зміг відчинити двері, до нас приєднався ще один лікар, чоловік. Усі троє кинулися до темної кімнати, недбало відтіснивши мене назад. Але коли спалахнуло світло, я навіть через їхні спини зміг роздивитися те, що сталося у палаті. Валентина в самій нічній сорочці лежала на спині на підлозі перед ліжком, а із грудей, в районі серця, стирчав пластиковий гребінець, ручка якого цілком увійшла в тіло. Груди й руки жінки були в крові, кров була й на підлозі, але зовсім небагато. Її обличчя… на ньому навік закарбувалась маска жаху. Напевно, я ніколи не бачив таких великих і зовсім круглих очей. І ще вона була сивою. Майже повністю.

Довго, дуже довго я блукав парком, спостерігаючи за пацієнтами, що неквапливо проходжалися. Бажання з кимось із них поговорити у мене не було. Вдивляючись у їхні обличчя, я не полишав кволої надія побачити спотворене свіжим шрамом лице, і тоді хоч щось стане зрозуміло, хоч над чимось зникне жирний знак питання, що завис над клінікою й околицями, наче дамоклів меч. Але, звичайно, нічого такого не трапилось, жоден пацієнт не мав на своєму обличчі свідчення тієї ночі.

А ще я видивлявся Олену.

Учора вночі відбулося щось страшне. Самогубство, як сказала чергова лікарка. Я не вірив у це. Як можна вчинити самогубство, застромивши собі в серце завужену, але все-таки тупу пластикову ручку гребінця? З якою силою потрібно вдарити? Наскільки бути божевільним, щоб вибрати саме таке знаряддя вбивства? Я не міг повірити, що вона була настільки божевільною, я не хотів у це вірити. Але факти, незважаючи на те, що я про все це думав, свідчили про інше. У кімнаті, крім неї, нікого не було, а двері були зачинені зсередини. Із вікна до кімнати теж ніхто не міг пробратися — там стояли ґрати. І все-таки я сумнівався.

Уночі мене досить грубо заштовхнули до моєї палати, і нічого, крім того, що побачив у найперший момент, я не довідався. Не міг оцінити, і це дуже мене непокоїло. А ще, я буду здивований, якщо найближчим часом не удостоюся аудієнції у головлікаря, з обов’язково неприємною розмовою. Так що тепер, гуляючи парком, я намагався не з’являтися перед вікнами Тетяни Андріївни, щоб часом не прискорити цієї події.

Нарешті, мені пощастило. Олена вийшла з корпусу клініки з якимось літнім пацієнтом, котрий досить нахабно й відверто витріщався на неї. Один з тих, хто платив за лікування зі своєї власної кишені, і, судячи з незалежного вигляду, не найбідніший. Саме такі звичайно на старість, маючи багато грошей, а разом з ними й можливостей, дозволяють собі так дивитися на молоденьких дівчат. Напевно, він вже оцінив екземпляр краси й молодості, що йшов поруч, навіть у удільних одиницях. Не хотів би я зараз опинитися на місці Олени — такого кривдити не можна, а якщо відмовити, то напевно образиться з усіма відповідними наслідками. Досить довго я стежив за ними — старигань все ніяк не відставав від дівчини. Його вдоволений вираз обличчя й писок, що не стулявся ні на мить, свідчив, що той, згадавши молодість, сипле численні компліменти на адресу своєї супутниці. Якби він не був засліплений тестостероном (і звідки він береться в такому віці?), то, як і я, побачив би, що всі вони пролітали повз ціль. А може, я помилявся. Може, йому взагалі однаково, слухає його Олена чи ні, а весь цей словесний понос покликаний лише створити деякий ореол порядності. Олена щось сказала старому, мило при цьому посміхаючись, і, махнувши рукою, пішла від нього геть. Дідуган викривився й показав середній палець її спині, кумедно, якось по-дитячому, і при цьому підстрибнув. Отаке, та в дідка вже цілий комплекс старечих болячок. Навіть гроші тут вже не допомагають — це рідко піддається лікуванню.

— Олено, — покликав я, виглядаючи з-за дерева, де ховався, бо перебував просто перед вікнами кабінету головлікаря. Вона явно мала намір повернутися до корпусу клініки. — Олено, я тут, підійди.

Вона побачила мене й, піднявши брови, пішла до мене.

— Ти що, знущаєшся наді мною? — запитала вона, підійшовши ближче й зупинившись. — Я дивилася твій діагноз — все не так погано.

— Я не тому… Не хочу показуватися на очі твоїй патронесі.