Розділ «Тінь»

— Якщо знаєш, у якій палаті вона живе.

— Приблизно знаю, — замислено вимовив він, — але тобі доведеться вибирати між кількома дверима. Може, краще завтра її знайдеш, так само, як і сьогодні?

— А якщо не знайду?

— Тоді післязавтра.

— Ні, — рішуче вимовив я. — Не хочу ризикувати, може, її завтра візьмуть та й випишуть. Показуй.

— Як хочеш.

Ми прийшли до того місця, де, як вважав Андрій, мешкала Валентина. Переді мною було четверо дверей, і я вирішував, куди постукати. Андрій стояв наприкінці коридору й тихенько підсміювався наді мною. На його місці я б теж сміявся. Утім, мені не було смішно.

Постукавши в перші двері, я не почув відповіді. Знизавши плечима, перейшов до наступних дверей, міркуючи по дорозі, яка ймовірність, що на стук хтось відповість. Цього разу відповів чоловічий голос, я вибачився, зіславшись на те, що помилився дверима, і пішов далі. За третіми дверима пролунав невиразний жіночий голос, що запрошував увійти. Я не був упевнений, що це голос Валентини, але увійшов. У кімнаті панувала напівтемрява — сонце за вікном майже сіло, а світло не було увімкнене — і я не відразу зрозумів, що дівчина, що сиділа на стільці коло ліжка, не Валентина.

— Вибачте, помилився дверима, — квапливо сказав я й потягнувся до клямки.

— Почекай! — ледве не крикнула вона. — Ти теж їх чуєш?

— Кого? — по спині неприємно поповзли мурашки. «Це всього лише божевільна», — сказав я собі, але від цього чомусь не полегшало.

— Їх. Вони в цих стінах, — вона обвела руками навколо. — Шепочуть. Вони живуть там. Невже не чуєш?

— Ні. Нікого не чу… — я запнувся, тому що… ні — здалося. Потім знову почув шерех, серце зупинилося й відразу ж знову застукало. Я полегшено зітхнув і посміхнувся. — Це миші.

— Звичайно, миші! — пирхнула дівчина. — То чуєш?

— Так, чую, — я продовжував посміхатись і не міг нічого із цим вдіяти. — Шарудять.

— Значить, я не божевільна. Так, я не божевільна? Ти теж чуєш — значить, я нормальна.

— Звичайно, нормальна, — погодився я. — І я нормальний, ми всі тут нормальні, нормальніших просто не буває.

— Я їм теж це кажу. Адже ми чуємо їх, усі чуємо. А вони не чують. Знову шарудить. Чуєш?

— Так.

— І я теж.