Розділ «Тінь»

— Я працювала в цій клініці, — перервала вона мене. Я аж зрадів — здається перша перемога. — З самого початку. П’ять років. І всі ці п’ять років я була гарним лікарем. Усе почалося, коли почала працювати з Ліндою. Вона була важкою пацієнткою… та й зараз. Утім, пусте. Як і всі лікарі, іноді залишалася в клініці на нічні чергування. Одного разу прокинулася від якогось шуму. Хтось плакав. Я вирішила, що це пацієнт і пішла на звук. Нікого не було. Я обійшла всі кімнати… незамкнені, звичайно, з яких пацієнти можуть уночі виходити. Десь мав бути охоронець, але тоді я не подумала про це. А плач не вгавав. Я ніяк не могла знайти його джерело. Він начебто був скрізь і ніде.

— Це була жінка, чоловік, або, може, дитина? — спробував я нагадати про власне існування, тому що Валентина від початку розповіді жодного разу не подивилася на мене. Її погляд зупинився на одній точці, десь на підлозі, і вона навіть перестала кліпати очима. Кісточки пальців, якими вона вхопилася за підвіконня, побіліли, обличчя напружилося, перетворившись на нерухому маску.

— Чоловік. — Вона так і не глянула на мене, невідривно дивлячись в одну точку. — Навіть спочатку не впізнала його голосу. Звичайно, я жодного разу не чула, як він плаче, але могла здогадатися, адже ми бачилися щодня, часто розмовляли, хоча й не були друзями. Тоді я зупинилася посеред коридору, не знаючи що робити, не знаючи де шукати, геть розгублена… Немов хтось сказав мені… але слів я не чула… я обернулася… швидко… лише головою й… згадала, побачивши його.

Валентина затулила обличчя руками, і по її тілу пройшла хвиля. Вона плакала, але якось беззвучно, про себе, лише тіло здригалося в приступі судоми. Я підхопився з ліжка й, підійшовши до неї, обійняв. Не говорив нічого, втім, цього й не було потрібно. Тепер я шкодував, що взагалі почав цю розмову, хоча й усвідомлював, що не міг її не почати. От і тепер обіймаючи її, я думав лише про те, що вона побачила, не зважуючись запитати її саму. Потім вона різко відсторонилася, істерики начебто й не було. Очі її були абсолютно сухими й збудженими. Так не буває.

— Це був Толик.

— Толик? — тупо повторив я, все ще обіймаючи її, не насмілюючись відпустити.

— Охоронець, що помер. Він був прозорий. І він плакав. Іноді замовкав, начебто хотів мені щось сказати, але з його губ не злетіло жодного слова. Він був таким, яким його знайшли: зі зламаною шиєю й великою раною на тій частині голови, якою вдарився об асфальт, упавши з даху.

Я зовсім заплутався. Мені не спадало жодної пристойної думки. Ну, як, скажіть, можна пов’язати перевертня із привидом загиблого охоронця? І все це накупу… Все-таки вона божевільна — привидів не існує. Але, якщо виходити тільки з такої логіки, то я зі своїм шефом нічим не кращі за неї — русалок і перевертнів теж не існує.

— Тепер я чую не тільки його, — продовжила вона, — ще декількох. А іноді й бачу. Дівчинку років семи, старого із простреленим тулубом, що набряк, вагітну жінку. Майже щоночі.

Вона замовчала й знову пригорнулася до мене. Так ми й простояли якийсь час. Я не знав, що робити. Чорт! Я навіть не знав, що думати. Даремно я прийшов до неї увечері, потрібно було б зранку. Тоді й голова працювала б краще. І в неї, і у мене.

— Якщо хочеш, я залишуся, поки ти не заснеш, — сам не знаю чому, запропонував я.

— Добре, я буду вдячна.

Коли вона заснула, ковтнувши таблетку снодійного, я пішов до себе. Андрій, як не дивно, дочекався мого повернення, хоча я, здається, перебував у кімнаті Валентини біля півтори години.

— Ну, що, довідався що-небудь варте уваги? — запитав він, коли я підійшов ближче. — Охоронець проходив й скоса подивився на мене, коли за другим разом робив обхід.

— Міг би й не чекати, — сказав я. — Я б тобі все зранку розповів. Не знаю, що взагалі можу розповісти. Начебто божевільна, втім, біс його знає.

— Усі ми трохи божевільні, — по-філософськи зауважив Андрій, і я не міг з ним не погодитися.

— Питання полягає в тому — наскільки.

Я розповів Андрію коротенько про все, що довідався, поки ми повільно йшли до його кімнати і загнав його в глухий кут, як і себе до цього. Потім, вирішивши, що ранок вечора мудріший, ми розійшлися по своїх кімнатах. Єдине, за чим я жалкував, це те, що тут не можна розжитися спиртним. Після всього, що я сьогодні почув, мені б це вельми знадобилось.

Крізь сон долинув слабкий звук. Спершу вона навіть не зрозуміла, що це відбулося не у сні. Але звук повторювався, підсилювався, потім знову затихав, повільно, але наполегливо, проникаючи крізь сон, як вода крізь камінь. І вона прокинулася, повільно розплющивши очі.

Спочатку Валентина просто дивилася на прозорі постаті, що оточували її ліжко, слухала їхній шепіт, по суті, нічого не сприймаючи. Але незабаром свідомість пробилася крізь дурман снодійного, й неминуче накрив жах, заповнюючи собою свідомість. Можна багато розмірковувати й переконливо доводити, що до всього можливо звикнути, але тільки не до цього. Коли зустрічаєшся з тим, що не може існувати в тім світі й просторі, у якому існує все живе й неживе, із тим, що свідомість ніколи не вважала існуючим, і на що ніяк не можна вплинути, то приходить жах. Приходить, заповнює усю свідомість, й залишається з тобою вже назавжди. Липкий, нав’язливий і хворобливий — він висмоктує з людини не лише волю й здоров’я, але й саму душу, перетворюючи її власника в клубок оголених нервів та первісних емоцій.