Розділ «Тінь»

— Я погано граю.

— Я не вмію взагалі. — Я встав і, взявши її за руку, легенько, хоча й наполегливо, потягнув, і Валентина піддалася. — Коли ще трапиться нагода пограти в теніс.

— Але май на увазі — я з тебе Сафина не зроблю.

— Ну, й не треба. Головне, покажи, в якій руці тримати ракетку і куди перекидати м’яча.

Мені знову вдалося викликати в неї посмішку, і ми попрямували до корту. Контакт був налагоджений. Тепер потрібно було не поспішаючи з’ясувати те, що мене цікавило. А цікавило мене багато що. Наприклад: чому цілком нормальна лікарка раптово божеволіє. Сталася б ця подія сама по собі, я б нею не зацікавився, хоча звичайно ця тема викликала б інтерес інших видань. Але божевілля на тлі самогубства й перевертня (якщо перевертня) — це зовсім інша справа. Це — наша історія. Історія, що попахує незаконними експериментами, втручанням неземного розуму, або ж навіть полтергейстом. Чим тут, власне, пахне — мені й треба було з’ясувати. Одне лише я знав напевно — це те, що, перебуваючи в цій клініці, не марную час, швидше за все, я в самому епіцентрі поки що незбагненних для мене подій.

У теніс, якщо це можна було назвати тенісом, ми грали до самого обіду. Непогано розважилися, і я навіть почав пишатися, що зумів зробити те, на що виявилися нездатними лікарі: та Валентина, що я зустрів ранком у парку й та, з якою я попрощався, йдучи на обід, — це були дві різних людини. Дивлячись їй услід, я тепер міг повірити, що ця пацієнтка дійсно видужує.

— От, чорт! — вилаявся я.

Бо так і не спитав номер її палати. Хотів наздогнати, коли побачив Галину Леонідівну, яка йшла до мене. Чого їй треба? Я вгамував у собі раптовий спалах роздратування й пішов їй назустріч.

— Мені потрібно було пограти в теніс, — повідомив я.

— Якщо це справді так, то я лише рада за вас, Ігорю. Ходімо, я вас проведу до палати, адже ви пам’ятаєте, що зараз час обіду.

— Не потрібно зі мною так поводитися, — із зайвою дратівливістю вимовив я. Варто нагадати, що я псих. — Я можу знайти свою кімнату й сам.

— Не хвилюйтеся. — Вона посміхнулася офіційною, втім, доброю й заспокійливою посмішкою. — Я не збираюся за вами постійно ходити, просто побачила й вирішила нагадати. Ви ж нова людина, а наш розклад доволі суворий.

Чи справді це було так, як вона говорила, чи ні, однозначно визначити було неможливо. Можливо, її поява була пов’язана з моїм знайомством із Валентиною. Я не мав сумніву, що й досі перебуваю у головлікаря під підозрою.

Із незалежним виглядом я попрямував до будинку клініки, відчуваючи потилицею, що Галина попри все не пішла за мною.

До вечора я гаяв час у своїй кімнаті, читаючи книжку. Моя лікарка Леонідівна зайшла ненадовго. Ми побалакали, видно, вона намагалася визначити, що за проблеми привели мене до такого стану душі й розуму, і я, як міг, підігрував їй, поскаржившись на нудну роботу, поганого начальника та невлаштоване особисте життя. Здається, зумів її переконати.

Після вечері вирушив до сімнадцятої палати. Андрій відчинив майже відразу, й після того, як я зайшов, замкнув за мною двері. Його кімната була чотиримісною — бюджетний варіант. Але сусідів наразі не було на місці.

— Може, зайдемо до мене? — запропонував я. — Правда, я ненадовго.

— У мене тільки один сусід і той зараз на процедурах, — відмахнувся Андрій. — Розповідай.

— Побалакав з нею. Навіть не стільки поговорив, скільки познайомився. Тепер у мене проблема.

— А я можу допомогти?