Розділ «Тінь»

— Саме так.

— А звідки стало відомо про те, що він покінчив із собою?

Андрій посміхнувся й пояснив:

— Я припустив, що Толик насправді не звільнився, а помер. Після тієї ночі рано-вранці приїздила швидка, котру бачив дехто з пацієнтів. Зв’язати одне з іншим було не надто складно. Потім я розповів усе батькові, а він, як турботливий батько, що піклується про безпеку свого чада, прямо поцікавився в нашої Тетяни Андріївни. От вона й сказала батькові, що Толик покінчив із собою. Звичайно, мені про це знати було необов’язково, але батько не став замовчувати.

— А божевільна лікарка? — запитав я. — Вона ще тут?

— А куди вона дінеться, — здивувався Андрій. — Але я з нею після цього не розмовляв — не дуже добре з нею знайомий. І взагалі, божевільна лікарка… я намагаюся берегти свої нерви. До речі, вона десь тут у парку. Я її нещодавно бачив. Якщо хочеш із нею побалакати, можу показати.

— Хочу. Покажи.

Ми повільно пішли довкола будівлі клініки, вишукуючи очами потрібну пацієнтку, правда, я робив це лише за компанію, тому що не знав, як вона виглядає. Взагалі, неквапливість була домінуючою рисою відвідувачів парку: ніхто не бігав, і навіть не було нікого, хто б просто швидко йшов. Як фільм при уповільненому перегляді. Цікаво, скільки знадобиться часу, щоб я став таким же? Тепер же я терпляче йшов поруч із Андрієм, стримуючи свій діяльний характер.

Звичайно, парк, що оточував чималу будівлю клініки, теж був великим, але ми рухалися аж добрі півгодини, перш ніж Андрій витягнув руку, показуючи на жінку, що сиділа в білосніжній, класичних грецьких форм, альтанці. Сама. Це, як я помітив, було теж домінуючим в поведінці пацієнтів — вони не прагнули до спілкування із собі подібними, хоча траплялись і винятки.

— Це вона. Я навіть не можу тобі сказати, як її звати, так що… як-небудь сам.

— Добре. Що-небудь вигадаю, не вперше.

— Тоді я пішов, — Андрій махнув рукою кудись убік. — Побачимось.

— Звичайно, я від тебе так просто не відстану, — пообіцяв я й рушив убік жінки.

Вона була досить молодою, напевно, не більше тридцяти, хоча виразна втома на обличчі та зацькований погляд додавали їй ще років зо п’ять. Досить приємне, хоча й звичайне лице, блондинка, невисока й худенька. Щось не вірилося, що вона перебуває на шляху до одужання, як це стверджувала Тетяна Андріївна в нашу першу з нею зустріч. Або за мою відсутність щось встигло змінитися?

Я тихенько ввійшов до невеликої, три на три, альтанки, і так само тихенько присів на лаву навпроти жінки. Так ми й сиділи один навпроти іншого: я час від часу намагався упіймати її погляд, хоча вона не звертала на мою присутність абсолютно жодної уваги, погляд її застиг ніби направлений всередину. Через п’ять хвилин я почав впадати у відчай. Як можна познайомитися з людиною, якщо вона зовсім не звертає на тебе уваги? Але ж у моєму випадку потрібно було це зробити ненав’язливо, щоб моя зацікавленість у знайомстві не впадала в очі. Я не хотів казати їй відразу, що веду розслідування для газети. Вона, хоча й пацієнтка, але колишній лікар цієї клініки, так що обережність тут не буде зайвою.

— За що ви сидите? — кинув я навмання.

— Я невинна, — як не дивно, відразу ж відгукнулася вона, при цьому не дивлячись на мене і навіть не поворухнувшись.

Внутрішньо я зрадів.

— Ми всі невинні, — продовжив я.

— Не скажи, я знаю, що це зовсім не так.