Розділ «Тінь»

Чесно кажучи, до цього моменту я встиг поснідати й уже зібрався піти до парку на розвідку. Не хотів марнувати часу. Як би не було добре в цій психушці, але таке життя не для мене.

— Приємно чути. Я прийшла, щоб поговорити з вами й визначити режим, якого ви повинні дотримуватися.

— Що ж, валяйте, — погодився я. Із розвідкою в парку доведеться почекати.

Загалом, з того, що вона повідомила, виходило, що щоранку ми починали з «терапевтичної півгодинки» — так званої психологічної допомоги, покликаної допомогти мені розібратися в тих проблемах, які привели мене сюди. Тобто виявити причину і змусити повірити, що її не існує. Тут потрібно було бути особливо обережним, і грати переконливо. Вважається, що лікаря-професіонала практично неможливо обдурити, зімітувавши нервовий зрив або божевілля. Що ж, мені доведеться випробувати це твердження на собі. Потім майже весь день у моєму розпорядженні. Якщо не буде якихось додаткових процедур, потреба в яких може з’явитись в процесі лікування.

Мені довелося з’їсти таблетку. Хотів її залишити під язиком, але вона виявилася такою гидкою, що довелося запити водою, щоб не проблюватися. Але це теж не лихо — одна-дві таблетки на добу мені не зашкодять. Після першої «півгодинки», до речі, на зовсім сторонні теми, що затяглася на добру годину, я врешті став вільним, отримавши змогу зайнятися тим, ради чого сюди потрапив.

Найперше я пішов до кімнати Андрія. Вона була під сімнадцятим номером, і я без проблем швидко її знайшов. Але кімната виявилася замкненою, і на стукіт ніхто не поспішав відкривати. Пам’ятаючи, що при перших відвідинах клініки Андрія знайшли в парку, я попрямував туди. Довелося трохи поблукати. Парк був великий і зваблював до неспішних прогулянок, особливо, коли нема що робити. Я довго спостерігав за пацієнтами, що повільно пересувалися парком. Чим же їх напихали, щоб так плющило? У кожному разі, я після таблетки почував лише легку сонливість, та й усе.

На моє щастя Андрій не був повним психом. Чесно кажучи, я відразу подумав, що син Дмитра Васильовича дебіл. Не знаю, чому. Напевно, я завжди так «оптимістично» ставлюся до людей. Нічого не вдієш: я такий, який є. Але, на моє щастя, невеселі підозри не підтвердилися — Андрій не був дебілом, він був суїцидником. Дві спроби самогубства, остання з яких майже закінчилася успішно. Зовсім не страшний діагноз, особливо якщо врахувати, що максимум через тиждень його збиралися виписати. З таким можна було сміло мати справу, на що я й розраховував. Нарешті я побачив його на лаві, й легко впізнав, хоча бачив тільки по старій фотографії. Андрієві було двадцять п’ять, на два роки молодший за мене. Середньої статури, зі звичайним досить простакуватим, але недурним обличчям, й сумними, якимись втомленими, очима. Нормальний хлопець, і я був радий, що він незабаром виписується. Все-таки проводити кращі роки життя в психушці — це неправильно.

— Привіт, Андрію.

— Привіт, — відгукнувся той. — Ти — Ігор?

— Так.

— Вірю.

— Чому? — засміявшись, запитав я.

— Виглядаєш нормальним, — пояснив той. — Крім того, неважко запам’ятати всі ці сонні пики. Ти ще переконаєшся в цьому.

— Сподіваюся, що не встигну. Добре, давай про справи. Що ти знаєш про самогубство й ту лікарку, що збожеволіла? Твій батько говорив, що ця інформація не розійшлася далі персоналу лікарні, але, може бути, у тебе є якісь думки, або можливо, ходять якісь чутки. У нашій справі чутки — це майже факти.

— Твоя правда: офіційно нам нічого не повідомляли. Про самі події я довідався саме з чуток. Цікавився і в лікарів, але ті нічого не говорять. Правда, не заперечують… деякі. Більшість брешуть, звичайно, а деякі, видно найпорядніші, просто відмовчуються. Кажуть, що пацієнтам про це знати не обов’язково. І я з ними де в чому згідний.

— Але він зник? — уточнив я.

— Без сумніву. За офіційною версією Толика звільнили, але як я вже говорив, це стверджують не всі лікарі й персонал. Особливо, персонал.

— Ти що, був з ним знайомий?

— Як і з багатьма з обслуговуючого персоналу. Сам розумієш, з більшістю пацієнтів не хочеться спілкуватися, лікарі розмовляють із тобою, як з… пацієнтом, а обслуговуючий персонал ні те, ні се. Якщо людина нормальна, то до неї й ставляться, як до людини. Толик був охоронцем. Після чергової нічної зміни він більше не з’являвся.

— Ясно. — Я присів на лаву поруч із Андрієм. Насправді мені все ще нічого ясно не було. — Виходить, просто зник після нічної зміни, і більше ти його не бачив.