Розділ «Тінь»

— Дякую, добре, — сказав я правду. У таких умовах, на мою думку, погано влаштуватися було б просто неможливо.

— Я не відвідала вас учора, мене не було в клініці, коли ви приїхали.

— Я не образився, — досить цинічно сказав я.

— Це стандартна практика в нашій клініці, — пояснила Тетяна Андріївна, — щоб пацієнти відчували турботу про своє здоров’я на найвищому рівні. Я читала ваш діагноз: психопатія збудженого типу.

— Хочете сказати, що я її зімітував? — у моєму голосі чітко відчувалося роздратування — це було саме те, що потрібно. Людина з розхитаною нервовою системою саме так і повинна була поводитися. — Щоб пролізти у вашу клініку, так? Га? Чому мовчите?!

— Заспокойтеся, нічого такого я не думаю, — спокійно вимовила вона.

— Як же, не думаєте, — вже більш спокійно вимовив я. — Усе ви думаєте.

— Ви прийняли ті таблетки, що вам приписав лікар?

— Аякже, — збрехав я. — Але щось непомітно, щоб від них була якась користь.

— Ніщо не допомагає одразу, — заперечила вона. — Але якщо ви будете дотримуватись усіх рекомендацій вашого лікаря, то неодмінно одужаєте. З вашим діагнозом у нас усі поправляються.

— Крім тих, хто божеволіє, й тих, хто кінчає життя самогубством, — буркнув я.

Тетяна Андріївна уважно подивилася на мене, але нічого не сказала. Мабуть, моє обличчя зараз виглядало саме так, як і повинно виглядати обличчя пацієнта з моїм діагнозом. Ну, що ж — я старався. Правда, розслаблюватися поки що було зарано.

— Ну, якщо у вас все добре, то я більше не буду вам заважати. Як-небудь ще побачимося.

Вона відкрила двері, і завмерла, начебто щось згадавши.

— До речі, якщо ви все-таки ще не розпрощалися з думкою, як ви висловилися, щось рознюхати, — сказала вона, демонстративно не повертаючи в мій бік голови, — То раджу про це забути. До зустрічі.

І швидко вийшла, до того, як я встиг щось на це відповісти. Насправді я так і не зрозумів, була це погроза, попередження або ж усього лише добра порада. Усі вони тут психи.

Напевно, вона попередила всіх лікарів, і насамперед, мого особистого, що на деякі теми зі мною говорити не варто. А якщо ще ні, то обов’язково це зробить. Усе це, звичайно, ускладнювало завдання, але я був до цього готовий. Я й не сподівався на просте розслідування, й лікуючий персонал клініки не стояв у моєму віртуальному списку інформаторів на першому місці. От обслуговуючий персонал — це вже краще. Ця публіка часто зовсім не проти побалакати й попліткувати. У тому числі, й з майже нормальним пацієнтом. Ще більш відвертими повинні бути самі пацієнти. Вони варяться в цьому казані дуже довго, а крім прогулянок по парку, що набили оскому, перегляду телевізора й невеликого числа ігор, які тут обов’язково повинні бути, розважитися більше нема чим. Час для них тече повільно й, позбавлені яскравих подій, будні обов’язково повинні виробити в них інтерес до всього незвичайного, що відбувається довкола. Я аніскілечки не вірив, що такі події, як самогубство й божевілля були приховані від пацієнтів настільки ретельно, що жоден з них нічого не знає. Звичайно, лікарі намагалися це зробити, але наскільки добре в них це вийшло, я мав незабаром з’ясувати. Найперспективнішим серед пацієнтів виглядав син Дмитра Васильовича — Андрій, що вже був у курсі мого розслідування. Велике спасибі за це Васильовичу. Ще я сподівався на Олену. Ту саму Олену, яку підкинув до клініки. Я розумів, що декількох годин, проведених разом, і невеликої послуги, зробленої мною, може виявитися недостатньо для встановлення більш-менш довірчих стосунків, але ж це можна виправити. І взагалі, хіба я маю вибір? Немає в мене вибору, і виходить, Олені просто судилось стати моїм найнадійнішим інформатором з кола медперсоналу.

Наступним відвідувачем виявилася мій персональний, ну, може, і не тільки мій, лікар. Звали її Галина Леонідівна, і було їй приблизно тридцять п’ять. Добра приємна жінка — на таких звичайно ніколи не ображаються, — трохи повненька, зовсім не на мій смак, але з приємним обличчям. Загалом, типова вчителька початкових класів, якби не уважні проникливі очі професійного психолога. Я ще вчора, коли ми познайомилися, зрозумів, що з нею теж доведеться бути насторожі.

— Як спалося? — поцікавилася вона.

— Чудово, — відповів я.