Розділ «Тінь»

— Перевертня? — вже зовсім іншим голосом уточнив начальник.

— Так. Не знаю, що це було — перевертень або ще якась погань, але я його бачив.

— Як це ти не знаєш, якщо його бачив? Ти що, випив?

— Та як я можу знати, як виглядає перевертень?! — не витримав я. А ідея випити — непогана. — Я не фахівець із перевертнів! Бачив звірюку, вона, чорти б її взяли, ледве нас не зжерла! І головою в скло… ущент!

— Добре, добре, заспокойся. Ти маєш рацію, — визнав свою помилку начальник. — Тепер зберися з думками й усе розкажи.

Я розповів. А потім ми з Васильовичем таки випили.

Уранці я швидко зібрався — перекинувшись з господарями кількома словами — і вирушив до Києва, пообіцявши Дмитрові Васильовичеві лише, що обов’язково повернуся. І я сподівався, що не сам.

Проїжджаючи недалеко від того самого місця, де на нас учора напав перевертень, я з’їхав на узбіччя й зупинив машину. Ще десять хвилин назад моїм єдиним бажанням було якнайшвидше забратися із цього села та його околиць, й повернутися як мінімум із озброєною групою підтримки. Але тепер… Над головою світило не по-осінньому тепле сонце, весело цвірінькали пташки, і нічого не нагадувало про те, що трапилось учора вночі. Начебто нічого й не було. Я довго стояв, не знаючи, з чого почати, придивлявся.

— Якого біса?! — нарешті сказав я сам собі.

Я заглушив двигун і вийшов з машини, не наважуючись її закрити. Що я хотів зробити? Піти й переконатися, що вчорашній перевертень був насправді, а не привидівся нам зі страху? Але я знав, що він був — розбите скло й вм’ятина у дверцятах дев’ятки були достатнім підтвердженням, та й божевільним я себе наразі не вважав. Ні, перевертень був реальністю, навіть якщо це був не перевертень, а якийсь мутант. Я посміхнувся: навіть тепер мій мозок намагався знайти раціональне пояснення подіям, що сталися. Не перевертень — а мутант; не містика — а наукова фантастика. Що теж, зрештою, непогано. Для газети, звісно.

На підлозі в салоні валявся ніж. Той самий, з яким я вчора ходив до лісу. Забув віддати хазяїнові. Можливо, якби не цей ніж, то я б так і не зважився. Але я зважився, ще не знаючи, що хочу знайти. Сівши знову за кермо, я завів двигун і з’їхав з дороги, прямуючи до лісу. Серце тривожно калатало, і я від чував досить сильне збудження.

Зупинився я на тому самому місці, що й учора. На траві чітко відбилися сліди від коліс, зайвий раз підтверджуючи те, що події, які трапились минулою ночі, не були сном. Я вийшов і замкнув машину, посміхнувшись про себе: через вибите вікно в салон міг пролізти хто завгодно. Але нічого з цим вже не вдіяти. Я уважно оглянув місце вчорашньої сутички, знайшов трохи крапель крові на листі й невиразні сліди, по яких майже нічого не можна було зрозуміти. Це були не людські сліди, але й не вовчі. Хоча, якби людина ходила навшпиньки… у кожному разі це було найближче до правди. Я розвернувся до стежки, що вела у ліс, довго й прискіпливо її розглядаючи. Жодна гілка не поворухнулася, хіба що від вітру, жодного зайвого, підозрілого звуку. Поодиноке цвірінькання птахів, напевно, найкраще заспокоювало мою розхитану нервову систему. Я зважився.

У мене не було чіткого плану, коли я пішов стежкою до клініки. Я лише знав, що маю, або розвіяти власні сумніви, або їх підтвердити. Занадто все було зав’язано в один тугий і незрозумілий поки що клубок. Перевертень, привид на дорозі (чи був він взагалі), самогубство й божевілля. А в центрі усього? Клініка?

Завмираючи від кожного подуву вітру, часто озираючись і зупиняючись, щоб уважно оглянути заповнений стовбурами дерев простір, я непомітно підійшов до огорожі. За нею був парк, і по ньому вже прогулювалися ранні пацієнти. Чомусь саме вигляд цих людей, які мирно собі ходили, зміг мене остаточно заспокоїти. Поспостерігавши за ними лише пару хвилин, я вже не боявся, що за кожним другим стовбуром ховається монстр, нерви заспокоювалися, серце стало битися в нормальному ритмі, а голова заходилася аналізувати. Учора ми пройшлися із Дмитром Васильовичем вправо від стежки й дійшли до самих воріт. Тепер я пішов ліворуч. Я шукав зв’язок. Зв’язок перевертня із цією мирною клінікою. Я не знав, як цей зв’язок повинен виглядати, але був цілковито упевнений, що якщо його знайду, то відразу це зрозумію.

І я мав рацію.

Те, що я шукав, виявилося дірою — підкопом під огорожею. Я довго дивився на неї, поки зважився підійти ближче. Ще не до кінця вірячи в те, що це саме те, що шукаю, я став навколішки, щоб роздивитися докладніше.

— Я дикий індіанець-слідопит Чингачгук! — прошепотів я першу дурню, що спала на думку, коли побачив кров.

Нею був вимазаний нижній прут огорожі. Знизу, зовсім небагато, але цілком достатньо, щоб зрозуміти, що це кров. Я простягнув руку й торкнувся до неї. Так це була кров, що підсохла, коричневого кольору. Потім я відшукав ще кілька крапельок на землі. Саме тут тварина й пролізла, повертаючись у свій барліг, але підкоп виявився занадто вузьким, щоб не залишити слідів. У голові майнула думка зібрати трохи засохлої крові для аналізів — саме так би зробив який-небудь Фокс Малдер, та я лише посміхнувся. Я не Малдер, і навіть не агент ФБР, а звичайний журналіст бульварної газетки, а звичайні журналісти не проводять аналізів і прогалини у фактах заповнюють власною фантазією.

Справа була зроблена, і я, з чистим сумлінням та в доброму гуморі, пішов до машини. Бо тепер мав що сказати редактору.

Мені дали окрему кімнату, як і всім, хто міг оплатити не найдешевші послуги за лікування в клініці. Тим, хто лікувався безкоштовно, така розкіш була недоступна, але і їх не позбавили таких елементарних благ, як телевізор і холодильник. Якби ця клініка нічим не відрізнялася від існуючих державних, я б нізащо не погодився на пропозицію начальника. Та й зараз не зовсім розумів, як все-таки йому вдалося умовити мене на щось подібне.