Розділ «Тінь»

Я заплющив очі, згадуючи нашу останню розмову. І навіщо він мені тоді це розповів? Міг би й потім… як-небудь, коли все це закінчиться…

— Я тобі якось обіцяв розповісти цікаві історії, пов’язані з нашою роботою, — почав тоді розмову Сергій Іванович, сьорбаючи пиво з величезної склянки.

Ми сиділи в кафе, що розташувалося навпроти нашої редакції, й пили пиво. Це було щось схоже на прощання. Я лягав у лікарню. Не знаю, як начальникові це вдалося, за які ниточки він потягнув, і як ці ниточки взагалі опинились в його руках, але факт залишався фактом — я одержав діагноз тимчасового невеликого психозу й завтра вирушав до Лазеньок, тепер вже як пацієнт.

— Обіцяли, — підтвердив я. Моя склянка була не такою великою, як у нього. Ніколи не розумів, навіщо вливати в себе стільки пива, а головне — як.

— У сімдесят п’ятому році я був пересічним журналістом невеликої газети. Одержав завдання, зовсім незначне й нецікаве. Село. Загалом, нічого цікавого.

— Якби це було так, то ви б не розповідали, — посміхнувся я.

— Але саме так все й було. Спочатку… — він зробив ковток і мрійливо примружився. — Потім все змінилося.

Ввечері я вирішив скупатися. Біля села була невелика річка з тихою глибокою затокою, густо вкритою ряскою. Звичайно, це — не найкращий час для купання восени, однак я зміг звільнитися тільки ввечері. Крім того, погода була тепла, і вода за день встигла добре прогрітися. Отож, я підійшов до води, передчуваючи втіху, роздягнувся. Я сказав, що люди говорили про цю затоку?

— Ні, — відгукнувся я.

— Ага. Подейкували, начебто в глибині цієї затоки, саме в затоці, а не в річці, що її живить, живе упирка-утоплениця. Русалка по-їхньому, західняцькому. Але я, звичайно ж, не повірив. У Радянському Союзі не було не тільки сексу, як ти знаєш, але й нечисті й чортівні. Я теж не був винятком і, як усі нормальні люди, не вірив ні в Бога, ні в чорта. Хоча у чорта мАбуть трохи вірив, але це не важливо. Так от, я зі спокійною душею поліз у воду. Глибина, треба сказати, була чималенькою. Я пірнав кілька разів, але так і не дістав до дна посередині затоки. Сонце стрімко сідало, треба було вилазити з води й вертатися до села. Я поплив до берега, і ось тут відчув, що хтось хапає мене за ногу. Причому — не зубами. Я опинився під водою, і якось зміг звільнитися зі слизьких рук і спливти. Як я тоді лаяв себе за те, що не повірив людям, які мене попереджали, і як лаяв їх, що не зупинили силоміць. Пізніше я довідався, що вже дуже давно ніхто не бачив цієї утоплениці, тому що тутешні люди старанно уникали місць поруч із затокою, худобину там не випасали й дітей не пускали. Я виявився для них отаким собі добровольцем, що повинен був визначити, чи є ще нечисть у їхньому ставку, чи вже перевелась. Отже, вона — ця утоплениця — кілька разів хапала мене за ноги, але мені щоразу вдавалося звільнитися й спливти. Потім я дістався берега, швидко виліз із води та, підхопивши одяг, кинувся геть. Проте щось мене зупинило. Зупинившись на безпечній відстані від ставка, я вдягнувся й пішов назад. Мені конче треба було це побачити.

І я побачив.

Вона чекала мене на тому самому місці, звідки я вибрався з води. Ряска ще не встигла стягтися й покрити поверхню води, після того, як я виліз на берег. Вона не рухалася й не спливала, обличчя її перебувало під самою поверхнею води, і вона, не кліпаючи, дивилася звідти на мене. Здається, навіть ледь посміхалася. Зовсім гола, з білою, трохи синюватою, шкірою, ледь набрякла, як мені здалося. Ми дивилися один на одного, напевно, хвилин п’ять, поки я не зрозумів, що повільно наближаюся до води. Сонце майже сіло, і вода тепер була зовсім чорною, але я все ще чітко бачив утоплену, її жадібні мертві очі й червоні губи на тлі синюшно-білої шкіри. Губи, беззвучно ворушачись, кликали мене. Звуку, звісно, не було, але я чітко відчув заклик. І побіг геть. Я біг і кричав, ціле село напевно чуло цей крик, і не міг зупинитися.

Сергій Іванович замовк.

— Це той випадок підказав вам створити «Погляд зсередини»? — запитав я.

— Так, — його очі ожили. — Спершу, після того випадку, я й чути не хотів ні про яке чортовиння, але через рік вже ставився до цього більш спокійно. А після перебудови, я більше не міг думати ні про що інше, ніж про ідею створити газету або, на крайній випадок, колонку, що розповідала б про подібні явища.

— Вам це вдалося, але навіщо ви розповіли мені про це саме зараз? — запитав я.

— Просто хочу, щоб ти був обережний, от і все.

…У двері постукали і я повернувся до реальності.

Я сів на ліжку й озвався, щоб заходили. Увійшла головлікар. Тільки її бракувало. Тепер доведеться прикидатися хворим і стежити за тим, що кажу. Але колись це мало статися — не могла ж вона проігнорувати те, що з’явився пацієнт, який ще тиждень тому намагався рознюхати конфіденційну інформацію про клініку. Тепер слід було готуватись до тривалої облоги.

— Як ви влаштувалися? — вона зачинила за собою двері, але не пройшла далі в кімнату, зупинившись біля порогу.