Розділ «Тінь»

— На перший погляд, так — просто, — погодився Тінь.

— І навіщо ти мені все це розповідаєш? До чого така відвертість, — запитав і затамував подих. Це питання було, мабуть, найважливішим. Для мене.

— Мені потрібні союзники, — просто сказав Тінь. — Не ті, яких ти бачиш — це вівці, а мені потрібні добровольці. Ті, хто буде повністю на моєму боці. Ти — ідеальна кандидатура. Якщо будеш зі мною, то житимеш, отримаєш усе, що забажаєш, з часом. Якщо відмовиш — помреш. Вирішуй.

— Отак зараз?

— Можеш подумати, скажімо, до наступного ранку. Я сьогодні добрий. Ти точно не хочеш відповісти відразу? Смерть — життя, пекло — свобода і влада на Землі. Ти плануєш вибрати перший варіант? Не думаю і не раджу.

— Та все ж мені необхідно трошки часу. — Про пекло, він напевно перебільшив, але його слова все ж таки мене неабияк налякали.

— Ти матимеш час. І врахуй: у разі відмови твоя смерть не буде приємною. Ти пам’ятаєш, як перетворювався на перевертня?

— Пам’ятаю, — прошепотів я.

— Вільний.

— А якщо я збрешу? — вимовив я встаючи.

— Не збрешеш — це неможливо. Ти зможеш переконатися, а поки що мусиш повірити мені на слово. Усе, вимітайся.

Усі збожеволіли. Я сховався у своїй кімнаті й спершу навіть не думав що-небудь робити. Просто було смішно про це думати після того, що побачив, і врешті я піддався цій спокусі — просто лежати і не думати, прислухаючись до своїх відчуттів, особливо, до шостого, щоб не пропустити момент. Добре, що цей стан тривав не дуже довго. Я прокинувся, і після цього постало інше завдання — дочекатися потрібного моменту, щоб почати діяти. У мене був час, якщо вірити словам Тіні, але це, якщо вірити, а якщо ні… Час немов би зупинився, іноді я навіть поглядав на годинник, щоб переконатися у протилежному, і кожного разу переконувався. Я не вірив в власний успіх. Не вірив, що зможу викрутитися, але це не означало, що я перестав сподіватися. Людина дивна істота. Коли розум підказує, що сподіватися нема на що, він одурює сам себе, не надає значення деяким чинникам, придумує неіснуюче — робить все, щоб тільки надія з’явилася, жила. І, напевно, це правильно, тому що без надії можна збожеволіти. Я ще тримався, бо вигадав собі надію, ретельно відшкрібав з неї лушпайки, не даючи потокам сумніву і просто об’єктивних фактів її розмити. Як хотілося викрутитися!

Не дочекавшись повного заходу сонця, я вийшов з кімнати і, озирнувшись — у полі зору нікого не виявилось, — пішов на перший поверх. Я відчував незриму й слабку присутність Тіні скрізь і постійно, настільки звикся зі своїм шостим відчуттям. Правда, я не знав, настільки незримою була ця присутність. І не вельми хотів знати. Я міг відразу сказати найбільш вірогідну відповідь, але ця відповідь могла втопити мою надію, тому я не дуже замислювався на цю тему. Як тільки я опинився в широкому коридорі, то побачив одного з перетворених мешканців клініки. Це нагадувало ніби гібрид людини з кішкою, хоча від людини в ньому було все-таки більше ніж від кішки, у тому числі й прямостояче положення — Тінь прогресував. Істота, що була, видно, раніше пацієнтом клініки, уважно дивилася за моїм пересування, і я ледь не захотів, щоб вона напала на мене і вбила. Так було б простіше. Але вона не рухалася, а я зробив вигляд, що не помічаю голодного виразу її очей, і пішов далі. Я всього лише йшов на кухню підкріпитися, всього лише йшов на кухню, всього лише…

На кухні нікого не було, я зачинив за собою двері, вийшло трохи голосніше, ніж треба, і притулився до них спиною. Серце скажено калатало, наче збиралось побити рекорд Гіннеса по кількості ударів в секунду та їх силі. Я бачив декілька чоловік, просто людей, поки йшов сюди. І всі з хворобливою цікавістю дивилися на мене. Навіть та дівчинка, що сиділа під стінкою і дивилася кудись, де могла дивитися тільки вона, спрямовуючи погляд своїм хворим на аутизм мозком, навіть вона скосила на мене одне око. Вони всі були зараз скуті волею Тіні, усі, окрім мене. Я був зайвим серед них, отака ракова клітина, яку слід було видалити. Вони нічого не робили, адже у мене був час. Я насилу віддихався і трохи заспокоївся, запізно усвідомивши, наскільки мені пощастило, що на кухні нікого не було. Може, це пастка, і Тінь легко читає мої думки, а тепер просто бавиться. Ні, потрібно гнати такі думки. На кухні був замок, і я замкнув двері. Потім швидко пройшовся уздовж столів і шаф, обзавівшись двома великими ножами. З такими прориватися через ліс було б веселіше. Правда, кінець був би один — самотня людина не зможе справитися з декількома тварюками одночасно, як би їй не щастило, та якою б тренованою та спритною вона не була. Щодо цього я не мав жодних ілюзій. Я міг з цілковитою впевненістю сказати, що зумію безперешкодно підійти до огорожі, вилізти на неї і навіть спуститися на землю з іншого боку, але потім мене просто порвуть на шматки. Я зміг в цьому переконатися і не бажав спростовувати очевидне. Узявши ножі однією рукою, я знайшов сірники і узяв пару коробок, розіпхавши по різних кишенях. Тепер слід було відчинити двері, щоб у разі чого не виникло поганих підозр, вагаючись, я все ж таки зробив це, кожної миті чекаючи, що до кухні увірветься компанія монстрів і з безглуздим криком «сюрприз!» — почне мене вбивати. У збоченій формі.

Нічого не сталося.

Я спіймав себе на думці, що жодного разу не бачив Олени. Чи зміг би її впізнати, якби вона перетворилася на одного з монстрів? А якщо піти далі — ким був… була та перша жінка-перевертень? Очі ніби були зелені. Десь я їх бачив. Я труснув головою, намагаючись привести себе до тями. Зелені очі — скільки ж я їх бачив за своє життя, звичайно, вони мені чиїсь нагадують.

Вікно на кухні не було закладено ґратами, і я без проблем потрапив надвір. Було холодно, та я майже не помічав цього. Крадькома, я поволі наближався до гаража. Один раз ледь не потрапив на очі якомусь недоробленому перевертню, що підстрибував у парку, намагаючись дістати гілку з дерева, після цього я впав на живіт і більше до самого гаража не вставав. Так і повз. Майже повністю стемніло, але я з власного досвіду знав, що на це краще не розраховувати — перевертні добре бачать вночі. А ще мають чудові нюх і слух. Про це теж слід було пам’ятати. Який же я самовпевнений дурень, адже можна було просто перерізати собі вени, і усьому кінець. Ні, поперся. І приперся. Біля самих воріт стояла Олена. Чи випадково? Хотілося вірити, що ні. Навіть у майже цілковитій темряві я легко упізнав її зі спини. Сам не знаю коли зміг так детально вивчити її спину і позу, в якій вона звичайно стояла, притулившись одним боком до стіни. Рука до судоми стиснула ручки ножів. Яка в біса випадковість — він спеціально поставив її сюди, знаючи, що я не зможу вбити Олену. Він знав! Усе знав!

До дідька!

Я випростався і стрибнув. Вона навіть не встигла обернутися й побачити, хто на неї напав. Здається, вона зовсім не зреагувала на шум за спиною. У голові запізніло промайнула думка: а що, коли вона не під контролем? Адже я свого часу зміг з ним впоратися. Дівчина впала, не видавши ні звуку. Як мішок з картоплею. Я швидко припав до неї і помацав голову. Кров, але, здається, нічого не зламав, череп був цілий. Я звичайно не фахівець, але підозрював, що від такого удару у неї напевно буде струс. Дай, Боже, щоб вона дожила, аби це відчути. Віддав би півжиття, щоб звільнитися самому лише струсом. Але нема кому. Я один і повинен рятувати світ і самого себе. Герой блін. Я заліз їй під куртку і намацав місце на грудях, де повинно було битися серце. Все гаразд. Уклавши Олену зручніше на траву, пішов до гаража. Двері були незамкнуті, немов сьогодні все було за мене, немов мені хтось допомагав. А що? Якщо є диявол, то чом би і Богу не виявитися реальністю? Правда, якщо пригадати про ті неподобства, що кояться у світі, то в Бога вірити стає дуже важко навіть у світлі нових фактів. Це на оптимістів. А я наразі себе до них не зараховував, тому слід було опиратися лишень на себе.

У гаражі я швиденько роззирнувся. Нестерпно захотілось влізти до мікроавтобуса і рвонути до чортової матері, якщо вона у нього є. Саме туди, тому що далі ніж за ворота проїхати буде неможливо — вони були занадто міцними, і розмазатися об них нічого не вартувало. Але про запас — цей варіант теж нічого. Я підійшов до дверей і впевнився, що не всі двері сьогодні переді мною відкриті. Що і слід було довести. У замку запалення, само собою, ключів теж не виявилось, пожежний план згинув, так до ладу і не оформившись. Я обійшов машину і встав, як заворожений, перед ВЕЛИКОЮ діжкою. Не каністра, на яку розраховував розжитися, а велика діжка стояла переді мною. Спершу я навіть розгубився, не знаючи, що тепер робити з цим скарбом. А потім мене наче струмом вдарило, я швидко знайшов дві каністри і почав гарячково наповнювати їх пальним. Здавалося, що кожна секунда на рахунку, і кожна наближала мене до викриття. Адже прийде час, і моїм зникненням зацікавляться: що там робить Ігор, який повинен сидіти (або лежати) і думати вступати йому в ряди Тінепоклонників чи прийняти мученицьку смерть? Не думаю, що їм знадобиться багато часу, аби мене розшукати.