Розділ «Тінь»

— Я зробив це.

— Знаю, але краще тримай це при собі.

Вона не пам’ятала, як вибралася з клініки. Вона не пам’ятала взагалі, що було перед тим. Останні дні в клініці теж мало відклалися в її пам’яті. Те, що вона пам’ятала по-справжньому — це пожежа, але вже в іншій клініці. Як вона опинилася в цій — було для неї загадкою, над якою, втім, вона майже не замислювалася.

Лінда по-справжньому прокинулася вже тоді, коли опинилася в лісі. Невиразно пам’ятала, як пройшла крізь натовп людей, які були чимось зайняті і постійно метушилися. Хтось міцно схопив її за руку, і якийсь час вони йшли разом, Лінда пам’ятала, що не хотіла з ним йти, але не чинила опору, знаючи, що не зможе упоратися з цим сильним чоловіком. А потім він її відпустив, щось прокричавши прямо у вухо, і зник. Лінда опинилася знову сама, сама серед людей, а потім тут, серед дерев. На ній була лише одна сорочка, а в нічному лісі було доволі холодно, вона мерзла, але якесь відчуття гнало її далі. Геть від людей, геть від догораючої клініки, яка на деякий час стала для неї рідним домом — це все повинно залишитися позаду, це небезпека і, можливо, навіть смерть. Вона пришвидшила ходу, далі побігла. Це допомагало не замерзнути. Іноді холодні краплі капали на її майже незахищене тіло, і Лінда здригалася від холоду і страху — на якусь мить їй здавалося, що хтось торкається до неї. Відчуття брехали, і вона нічого не могла з цим вдіяти, тільки змиритися. Потім вона відчула чиюсь присутність. Це повинно було її налякати або хоч би насторожити, але ця невидима присутність тільки заспокоювала. Їх було двоє. Лінда не бачила їх, та й не намагалася побачити, підсвідомо не бажаючи нічого бачити, окрім шляху, по якому бігла, але це не заважало визнати в цих двох — друзів. Може бути, навіть більш ніж друзів. Лінда посміхнулася, відчувши себе майже щасливою уперше за останні місяці.

— Льоха, дай я поведу, — вже не вперше попросив Пашка.

Вони їхали удвох на недавно вкраденій BMW трійці, і Льоха, як старший в їх невеликій банді, першим сів за кермо. Передбачалося, що вони вкрадуть машину і, вдосталь накатавшись, відженуть її до знайомих, які займалися розбиранням тачок і продажем запчастин. Але в місті Льоха, вчепившись в пухкий бублик руками і, вирячивши від почуттів, що його переповнювали, очі, тільки відмахувався від настирливого товариша. Вони виїхали за місто і гнали вже хвилин п’ятнадцять-двадцять, але Льоха все ще не давав Пашці сісти за кермо. Очі Льохи стали ще більші і поступово збільшувалися, залежно від того, як стрілка спідометра все далі відхилялася від позначки сто. Пашка починав підозрювати, що його товариш впав у якесь заціпеніння, таке іноді траплялося з ним. Льоха коловся значно довше самого Пашки, і це починало позначатися на його психічному стані. Перед тим, як йти на справу, вони традиційно заправилися невеликими дозами і тепер у Пашки були серйозні побоювання, що Льоха перебрав. Недарма ж він не сказав жодного слова після того, як сів за кермо. Хоча ні — одне він таки вимовив: «Круто»! — сказав Льоха, вперше добре притоптавши газ ще в місті.

— Ну, Льоха!

— Не скигли, — огризнувся той.

Це вже було щось, і сповнившись оптимізмом, Пашка почав з подвоєною силою:

— Льоха, не гальмуй! Дай мені покерувати, виродок ти недороблений! Ми ж разом цупили тачку, це несправедливо.

— Ну, — чи то погодився, чи то просто повідомив, що чує, Льоха.

— Якщо не даси… тоді я… ти будеш сам машини ганяти. На мене можеш не розраховувати.

— Так.

— Що, так! — вибухнув Пашка. Ще більше його злило те, що його самого доза майже не зачепила, і тепер отрута поволі виходила з крові, а Льоха перебував у стані, в якому не проти був опинитися і сам Пашка. — Давай кермо, мудило, або я за себе не відповідаю, сука!!!

Льоха повернув свої витріщені очі на місце, стріпнув лисою головою, що міцно трималася на товстій шиї, після чого став трохи більше нагадувати нормальну людину.

— Ну, гаразд, ща пригальмую і поміняємося.

На цьому Пашка навіть не знайшов, що сказати. Лише кивнув своєю не менш лисою головою, але на значно тоншій шиї. А потім побачив у вікні постать в білому, що наближалася з боку лісу, і закричав:

— Стій! Баби!

Слово «баби» спрацювало миттю, і машина, підкоряючись незосередженій але сильній, волі водія, на мить зірвавшись в занос, стала швидко зупинятися. Настільки швидко, що Пашка злетів з сидіння і добре приклався головою об вітрове скло, а грудьми об панель.

— Де баби?! — викрикнув Льоха, коли машина зупинилася. Він обернувся на сидінні і, примруживши очі, вдивлявся в темноту. — Ну, ти дурень, Пашка. Там же тільки одна.