Розділ «Тінь»

Коли я проходив повз Олену, вона все ще була без свідомості. Якщо я приклався дуже сильно — совість мучитиме мене до кінця днів. Зараз совість мовчала, або шепотіла на вушко щось нерозбірливе, і я нічого не міг почути. Поки що віддалена перспектива була дуже абстрактною, а вірогідність загинути — занадто реальною, щоб звертати увагу на такі дрібниці як сумління. Я оминув її, або, точніше сказати, проповз, оскільки вчасно пригадав про перевертнів. І завмер. З цієї позиції я добре бачив парадний вхід клініки і те, що сиділо на козирку над ним, звісивши голі ноги вниз. Лампочка під карнизом світила, хоч і слабко, але достатньо, щоб розпізнати в істоті голу жінку. Може, я б так і не здивувався, побачивши на території психіатричної клініки голу людину, що сидить вночі на карнизі, хіба що здивувався б її загартованості — не зима, звичайно, але все ж, — але ця пані була вже не зовсім людиною. Я б сказав, що її нинішній образ найбільше нагадував мені гарпію.

Величезні крила з перетинками, що росли з рук, такі великі, що я не сумнівався в тому, що вони зможуть підняти їхню владарку в небо, постійно рухалися, то розправляючись, то припадаючи до тіла, немов їх владарка ніяк не могла повірити в таке диво, що виросло з її тіла. Я глитнув і, скориставшись тим, що жінка дуже захоплена процесом і не звертає на мене уваги, швидко поповз геть і незабаром опинився біля вікна з протилежного боку будівлі, через яку раніше потрапив надвір. Виліз на підвіконня і опинився на кухні. Час мчав, і мені потрібно було поспішати. Навіть зупинитися, передихнути, зібратися з думками не було ні бажання, ні змоги. Здавалося, що коли зупинюсь на хвилину, то відразу почую звуки погоні. Либонь, у мене починалася параноя. Крім того, якщо я хоч на мить замислюся над тим, що збираюся зробити і на кого здіймаю руку, то духу аби продовжити почате може просто забракнути. Тому на кухні я майже не затримався. Кинув один ніж, і, відкрутивши ніжку стільця, прихопив її з собою. Так ніби було правильніше. Два ножі — абсолютно ні до чого, та й вбивати я нікого не хотів… майже нікого, а бита у такому разі могла стати в пригоді. Ніж я застромив за пояс, безжально проткнув тканину в штанах відразу під смужкою пояса, висунувши назовні лезо, щоб ненароком не поранитися. І пішов.

За дверима нікого не було, хоча я був переконаний в протилежному. Мені й досі феноменально щастило і меж цьому щастю, здавалося, не було. Нести дві каністри та ніжку стільця було незручно, але нічого не вдієш. Все одно це не надовго. Я швидко подолав відстань, до дверей лазарету і, опустивши одну з каністр й ніжку на підлогу, взявся за справу. Підлогу від стіни до стіни і метрів по п’ять в кожен бік, стіну в районі дверей і самі двері я обробив швидко і практично безшумно, витративши на них всю каністру бензину. Потім підхопив другу каністру і ніжку від стільця і пішов до краю робочої області.

— Що ти робиш?!

Я обернувся — за спиною стояла одна з лікарок, вона щойно вийшла з одного з приміщень далі по коридору. Я не встиг відповісти, як вона вже встигла все зметикувати, і з диким виском побігла на мене. Усе почалося так швидко, що я навіть не встиг злякатися, кинув каністру за облиту зону, рукою, що звільнилася, поліз до кишені за сірниками, а правою, із затиснутою в ній ніжкою, не вагаючись заїхав в голову жінці. Та впала, збита могутнім ударом, але не знепритомніла і, лежачи на килимі, намагалася встати, приголомшено мотаючи головою. За дверима почувся шум. Я узяв відразу декілька сірників і, підпаливши їх, кинув на килим собі під ноги. Килим спалахнув вмить, і через пару секунд вся щедро оброблена ділянка зайнялася вогнем. Я встиг схопити за шкірку жінку і вибратися з вогню до того, як він розгорівся. Одяг на жінці встиг зажевріти, а сама вона, видно, так повністю і не змогла опам’ятатися. Довелося гасити її самому. Двері лазарету відкрилися, і крізь вогонь я побачив фігуру лікаря. Це був чоловік. Всередині повинен був бути ще, принаймні, один лікар, але їм я вже нічим не міг допомогти. Я вбивав їх, чудово це усвідомлюючи, разом з Ліндою, теж, по суті, не винною ні в чому. Я не міг вчинити по-іншому. Але я їх вбивав, тому що на вікнах були грати, і двері були єдиним виходом.

Чоловік зачинив двері, тому що вогонь почав проникати і до кімнати. Я відвернувся і, підхопивши під руки поранену жінку, яка й не збиралась чинити опір, побіг до виходу. Я зовсім забув про те, що на козирку над дверима сиділа гарпія, і пригадав про неї тільки тоді, коли, кинувши на землю жінку, розвернувся, щоб повернутися за каністрою і своєю надійною ніжкою від стільця. Розпроставши крила, гола жінка змахнула ними і широко — мабуть, для стійкості — розставивши ноги, зістрибнула з карниза і полетіла на мене. Від такої незвичайної картини я дещо розгубився і зміг відскочити убік лише в останню мить. Гарпія зуміла зачепити мене ногою, і трохи не вибила з мене дух, потрапивши в груди. Обличчя у неї було знайоме, з відбитком на ньому зловживань алкоголем, одна з приятельок або дружина якого-небудь бізнесмена, що не витримала «трудових» буднів. Таких тут було кілька. За спиною, на щастя, не дуже близько, десь за огорожею, пролунало злагоджене завивання і ревіння кількох горлянок. Я підвівся на ноги й побіг до відкритих дверей, озирнувшись лише раз, щоб побачити, як, незграбно борсаючись, із землі встає гарпія. Я виявився спритнішим і встиг закрити двері саме вчасно. Двері здригнулися від удару тіла, що налетіло на них, але витримали. Більше звідти нічого не було чутно, швидше за все, жінка відключилася. Яка, треба віддати їй належне, самопожертва.

Каністру і ніжку я дістав вже з вогню. Він жваво розгорався і перший поверх обволокло димом. Починалася паніка — звістка про пожежу почала швидко поширюватись клінікою, час від часу хтось скрикував, а найкмітливіші вже почали давати драла з охопленої полум’ям будівлі. Мимо пробігла людина-кішка, навіть не глянувши у мій бік. Розчахнувши двері, безцеремонно відпихаючи нерухоме тіло гарпії, вона помчала в ніч. Можу лише уявити, які інстинкти гнали її — тут Тінь трохи перестарався, додавши своїм творінням забагато тваринних інстинктів. Я кинув каністру, в якій вже не було великої потреби, вогонь і так чудово горів, а сам кинувся до дверей підвалу. Як би мені не хотілося закрити очі і не бачити всього, що повинно було відбутися по моїй волі, але совість вже міцно запустила свої кігті в душу, і я просто змушений був дати шанс врятуватися всім безневинним. Проте, безневинних у підвалі не виявилось, я оббіг всі кімнати і нікого не знайшов. Окрім трупа Валерія, що почав вже розкладатись. Дивлячись на його тіло, я не відчував жодних докорів сумління, радше навпаки — десь в душі трохи відпустило, як у людини, що з честю виконала свій обов’язок. Я вибрався з підвалу і крізь вогонь побіг на вулицю.

Спостерігаючи, як з будівлі, що горіла, вибігають люди, починав поволі усвідомлювати, що справу зроблено. Я зробив усе можливе, щоб позбутися нечисті, що проникла в світ людей, уникнувши зайвих жертв. Звичайно ті двоє, що зараз метушилися по лазарету із страхітливими криками і гарчанням, раз у раз намагаючись розсунути товсті лозини віконних ґрат, загинуть разом з Ліндою і Тінню. Як би я хотів їх врятувати! Навіть не ради них самих — задля самого себе, щоб не мучитися потім все життя, але я нічого не міг для них зробити. Що там діялося всередині, важко було уявити, але звуки звідти долинали просто жахливі. Я бачив цих істот — час від часу вони підбігали до вікна з глибини кімнати, що вже наповнилася густим димом. Здавалося, кожного разу вони були різними, хоча я знав, що їх там було лише двоє. Лінди я не бачив. З вікна на другому поверсі визирнуло обличчя Тетяни Андріївни. Божевільне, від раптового усвідомлення того, що трапилось з ними усіма. Навіть я перестав відчувати ментальну павутину Тіні, розвішану в просторі. Більше не було контролю, хоча ті, хто перетворився на чудовиськ, дотепер такими і залишалися. Жінка-гарпія прийшла до тями, з відчуженим поглядом змахнула крилами і полетіла кудись до лісу. А Тетяна Андріївна все стояла біля вікна і, здається, абсолютно не збиралася нікуди йти.

— Чорт! — вилаявся я і побіг до дверей.

Вогонь поширився уже на головний коридор. Назад я міг і не встигнути, але це нічого, вийду через кухню. Я злетів на другий поверх, побіг до того вікна в коридорі, крізь яке дивилася головлікар, але її там вже не було. Другий поверх тонув у диму, далі шести-семи метрів не можна було нічого розібрати. Я заметушився на місці, не знаючи, що робити: шукати збожеволілу жінку чи рятуватися самому. Упав на підлогу, ковтнув більш-менш чистішого повітря, і побачив чиїсь ноги в бічному коридорі. Ноги пересувалися від одних дверей до інших, я почув дитячий сміх. Ще цього бракувало. Я встав і побіг у той бік.

Адже я упізнав цей сміх. Із самого початку. Веселий і зухвалий водночас — сміх зіпсованої дитини, що усвідомлює свою вседозволеність. Тільки я не зміг відразу у всьому цьому сум’ятті все співставити в голові і зрозумів, тільки коли опинився біля хлопчика й зустрівся поглядом з його очима, в яких змішалися декілька кольорів в божевільному хаотичному танці, постійно змінюючись, підкоряючись незрозумілій мені логіці.

— Привіт! — весело сказав хлопчик зі сну, злобно посміхнувшись. — Ну й натворив ти тут!

Я позадкував. Рухи стали скутими, хоча я міг присягнутися, що він нічого для цього не робив. Просто стало настільки страшно, що я почав млявити. Я притулився спиною до протилежної стіни. Свідомість охопила паніка: бігти більше нікуди!!!

— Я ж казав, що ще побачимося. Та не сси так, Ігорю — потім побачимося. Чи ти думаєш, що тебе візьмуть в місце приємніше, ніж пекло? Ти мій, Ігорю. Весь мій.

Він почав наближатися, поволі і загрозливо.

— А може, просто зараз, а, Ігорку? Дуже ти напористий. Люблю таких, як ти. Ось і наш знайомий такий, а ти все одно його переграв. Але йти проти мене — це не для тебе. — Хлопчик підійшов впритул і опустив на моє плече руку. Засміявся, коли мої ноги, так заслабли, що не витримали, і я сповз по стінці на підлогу, опустившись перед ним на коліна. — Не такий вже ти й сміливий, як бачу. А ти ж ще не бачив мене по справжньому.

Це було останнє, що я побачив перед тим, як зануритися в небуття. Лише на мить я побачив диявола в його справжній іпостасі, і це було настільки чужим, що свідомість не витримала і відключилася.

Коли прокинувся, то виявилось, що я лежу на землі, а голова знаходиться на колінах Тетяни Андріївни. Та посміхнулася, помітивши, що я прокинувся. Виглядала вона набагато краще, ніж тоді, коли я бачив її востаннє. Відповісти усмішкою я так і не зміг, бо, хоча образ диявола не відклався в пам’яті, але пережитий жах дотепер сковував свідомість пекучим холодним обручем. Тіло було наче з вати, але я швидко відновлювався. Недалеко горіла клініка, бігали пожежники, поливаючи її піною, але було ясно, що зберегти щось істотне їм не вдасться. Я домігся свого.

— А тепер хоч потоп, — сказав я.

— Що? — не зрозуміла лікар.