Розділ «Тінь»

— Може, і одна, — Пашка прийняв вертикальне положення і, чухаючи саднячу голову, теж обернувся назад. — А може, ще є.

— Так, десь точно є, — погодився той і почав здавати назад.

Якби вони не були під кайфом, якби був день, а не ніч, якби Льоха їхав прямо, а не зигзагами, то вони б напевно помітили набагато більше, ніж одну лише жінку. Вони б могли зауважити майже непомітну прозору фігуру, котра йшла позаду жінки. Примара раз у раз роздвоювалася, але, так і не розділившись до кінця, зливалася знов.

— Та вона майже гола! — втішившись закричав Льоха.

Він зупинив машину і випав на землю, швидко піднявся і, поклавши руку на дах, щоб тіло прибрало стійке положення, крикнув:

— Дми сюди, лапочка! Ми тебе куди хочеш… підкинемо.

Жінка трохи повернула і тепер рухалася в їхній бік.

— Щось неважнецьки вона виглядає, — Вибравшись з салону, сказав Пашка.

— А тобі не по…й? Може, вона наркоманка.

— І то правда. Тоді все о’кей. І звідки вона така вилізла?

— Нащо тобі це знати. Головне, що вчасно.

— Це точно, — погодився Пашка і заіржав, передчуваючи, як вони розважаться з цією ціпочкою. Ніч ставала все більш вдалою.

Жінка або навіть дівчина без жодного слова полізла на заднє сидіння, її навіть не довелося запрошувати. Хлопці лише знизали плечима. Не встигла машина набрати швидкість, як дивна попутниця поринула в сон. Льоха, поступившись місцем за кермом Пашці, й пересівши на заднє сидіння до дівчини, так і не встиг дізнатися її ім’я. Він спробував розворушити попутницю — трахати сплячу йому показалося не таким прикольним, — але так і не досяг в цьому успіху. Кинувши даремне заняття, він поклав безвольне тіло уздовж сидіння і, нависнувши над сплячою дівчиною, почав її роздягати.

— Хочеш розважитися, хлопчику? — вимовила дівчина, не розплющуючи очей. — Ти запізнився.

Льоха сторопів, і в його затьмареному наркотиком мозку промайнув слабкий сигнал небезпеки.

— Хоча ні — твій дружок якраз тобі підійде.

— Що вона там лепече? — запитав Пашка і, обернувшись назад, зустрівся з осклянілими очима товариша.

Шеренга людей розтягнулася метрів на двадцять. Я йшов десь посередині, шеф замикав шеренгу справа, потім священик з Болгарії, а решта компанії рівномірно розосередилася уздовж цілої шеренги, зліва замикав Дмитрик. Тут були всі мої співробітники, навіть Катерина, а ще Андрій з батьком — вони теж мали право бути присутніми на службі. Катерина дотепер не звільнилася. До неї у нас у відділі було декілька жінок, одну я навіть застав, але жодна не витримала. Адже не кожний з нас вплутувався до по-справжньому серйозної справи. Такої, як зараз. Ми немов туристи рухалися по лісу, поступово наближаючись до того самого місця, де була похована Лінда. Саме була похована, оскільки ніхто з нас не знав, чи лежать її тлінні останки в старій неглибокій могилі дотепер. Я, наприклад, схилявся до думки, що могила порожня. Ми так напевно про це й не дізнаємося — нашою метою була не ексгумація, а проведення церковного обряду над покійними. Я не надто заглиблювався у тонкощі, але передбачалося, що наш священик повинен покласти край поневірянням душ матері і батька Лінди.

Над нами яскраво світило полуденне сонце — листопадовий день видався на диво сонячним і приємним, й лише завдяки цьому, та ще великій кількості людей, що йшли зі мною, я почував себе більш-менш у безпеці.

До цього моменту я остаточно ухвалив рішення знайти Лінду. Може, це було початком душевної хвороби, але я немов відчував, що можу її знайти. Ніби невидима ниточка зв’язувала тепер наші душі, і я навіть міг припустити, що саме це була за ниточка. Сергій Іванович твердо дав зрозуміти, що зупинятиме будь-які спроби з мого боку, спрямовані на продовження цієї справи. Лінда зникла, а ми були всього лише журналістами. Шефа можна було зрозуміти. І мене теж. Шеф не знав того, що знав я. Олена сказала це лише мені, а я подбав, щоб ніхто з наших нічого не дізнався. Це було дуже особисте, і воно тепер не давало мені забути про Лінду та її брата. Олена сказала, що Лінда була вагітна. Я навіть уточнив терміни, прикинув все в голові, і лише тоді все зрозумів. Хоча ні — я відразу зрозумів, недарма ж взагалі почав рахувати дні. Я зрозумів, ким була та жінка-перевертень, з якою я, будучи теж в шкурі звіра, провів час однієї осінньої ночі. Після цієї звістки я тиждень опам’ятовувався — Тінь повинен був з’явитися на світ, завдячуючи мені. Це було дуже особисте, а з особистими справами прийнято розбиратися самому. Звичайно, якби я все розповів, хоча б тому ж Дмитрові, з яким у мене після всього, що ми пережили, були чудові стосунки, то знайти Лінду можна було б набагато швидше. Але навіть йому я не зміг відкритися. Може, це й погано.