Розділ «Тінь»

Мене повели в клініку. Зняли наручники і повели. Даїшники, звичайно, відразу здивувалися такій безпечності, адже навіть міцних санітарів не покликали, але Тетяна Андріївна запевнила, що все гаразд, і вони пішли. Поозирались, звичайно, поки за ворота не вийшли. Я теж не втримався і провів їх поглядом. Лікарі терпляче чекали, не квапили мене, немов хотіли подивитися, чи зроблю я якісь кардинальні дії. Мужики зникли із виду, я швидко, але уважно оглянув околиці, не особливо піклуючись, що це помітять, і визначити, про що я в цей час думаю, теж не складе проблем.

— Можеш, звичайно, спробувати, — сказала Галина Леонідівна.

— Але? — уточнив я.

— Марно, — відгукнулася вона.

— Чому? — тупо наполягав я. Як мені не подобалася їх упевненість. Я відчував, що навколо відбувається щось незбагненне, але невже я не зможу з цим впоратися?

— Ти ж не дурний, — вимовила Тетяна Андріївна. — Повинен розуміти, що нікуди ти від нас не подінешся. Тобі лікуватися потрібно, Ігоре.

Здається, даїшники повинні були відійти достатньо далеко. Я розвернувся і побіг до воріт. Охоронець не став полегшувати мені життя, і я не встиг — хвіртка, як і ворота, закривалася автоматично і швидко. Дивно, я знову почав відчувати страх. Напевно, через те, що, тікаючи, автоматично відчув себе жертвою, якою наразі і був. Я змінив напрямок і побіг уздовж огорожі. Охоронець було побіг услід, але швидко кинув це заняття і, як ні в чому ні бувало, спокійно пішов назад до своєї кабінки. Я продовжував бігти. Ніякої паніки, чи то занепокоєння із цього приводу довкола не спостерігалося, немов втеча пацієнта стала для них найзвичайнісінькою справою, на яку і уваги звертати не варто. Або всі посходили з розуму, або… Що саме мені належало дізнатися, коли я, відбігши на достатню, на мою думку, відстань, виліз на сам верх огорожі і почав спускатися з другого боку. Знайоме гарчання, зовсім поряд, примусило моє тіло завмерти. Скільки разів я чув цей звук, схожий одночасно і на гарчання вовка і на лютий рев людини, якщо уявити, що якійсь людині спаде в голову заревіти. Я озирнувся і побачив саме те, що чекав, тільки не в однині. Принаймні, я бачив поблизу двох перевертнів. Щось ще створювало шум в кущах на віддалі, ймовірно там був ще один. От чому вони були настільки впевнені, що я не втечу. Але ж це означає… А на що я міг сподіватися? Звичайно, лікарі вже беруть участь в тому, що тут відбувається, включаючи і перевертнів. Вони дивилися на мене, жадібно, заклично. Але цього разу заклик їх був не дружній, як до такого ж перевертня, як і вони самі (принаймні до колишнього) вони хотіли, щоб я спустився, щоб дав їм шанс мене зжерти. Перевертні могли й самі підійнятися на огорожу і шансів, якщо чесно, у мене не було проти них ніяких, але вони чекали, щоб я спустився сам, страждали, але чекали. Перебираючи тремтячими руками і ногами, я поліз вгору. Опинившись на території клініки, я востаннє поглянув на перевертнів і пішов назад до лікарів, що терпляче на мене чекали. Тільки зараз я зрозумів, що язик прилип до пересохлого піднебіння, і довелося неабияк напружитися, щоб без хрипу сказати:

— У вас там перевертні.

— Отямився нарешті, — немов і не почувши, що я сказав, мовила Тетяна Андріївна. — Підемо всередину, тобі потрібно ще з деким поговорити.

— Двоє або троє, — наполягав я, але, побачивши, що вони абсолютно не реагують на мої слова, покірно пішов з ними в клініку. — Куди ви мене ведете?

— О, це приголомшлива людина! — з ентузіазмом почала Галина Леонідівна. — Тобі теж буде цікаво з ним поспілкуватися. Він буде радий, що ти вирішив залишитись.

— Він?

— Ти прийняв правильне рішення, — продовжувала лікар.

— У нього є ім’я? — без особливої надії на відповідь запитав я. Здається, вони сприймали те, що відбувається не зовсім так, як я. Одна надія на те, що я сприймаю реальність, а не плід чиєїсь фантазії.

— Ім’я?… — раптом почала згадувати Галина Леонідівна. — Здається… та ні. Ти часом не знаєш, Таню? Я щось забула.

А Тетяна і не подумала відповідати. Я подивився на лікарку, щоб побачити її реакцію, але та вже забула про своє питання. Історія повторювалася. Психіатрична клініка, Лінда, двадцять років опісля, лише на других ролях інші актори.

— Це означає, буде Тінь, — збагнув я.

Мене відразу завели в лазарет. Я чекав побачити свого зітканого з темряви знайомця, але побачив лише Лінду. Вона лежала на ліжку, а поряд знаходилися двоє лікарів. Видно, вони стежили за її станом. Лінда була без свідомості. Проте я відчував, що увага її до моєї персони від цього ніяк не страждала. Немов двадцять п’ять років тому, як і розповідала лікарка, яка вижила. Що Тінь — це лише образ, примара, яка не в змозі нічого зробити самостійно. Я боявся Тіні, але Тінь не зробив для цього нічого, не заподіяв навіть болю, тільки страх, навіяний мені якимось чином. Страх — фікція. Усе зробила моя уява. Якби я зрозумів це раніше. Тепер я бачив фізичне вмістище Тіні — брата Лінди, що не народився, — що оволодів свідомістю Лінди і вселився в її тіло. Чому, як, навіщо? Я не знаю відповідей на ці питання. Переді мною лежала померла двадцять п’ять років тому дівчина. Двічі. Усвідомити до кінця цей факт я, на щастя, був не в змозі. Колись її оживила мати, ціною свого життя. Що оживило її і Тінь зараз, я не знав. Я навіть не був упевнений, що хочу це знати. Бо це вельми похитне мою віру в стабільність і реальність світу, якщо дізнатися хто. Краще не знати, тоді легше, тоді можна все списати на якісь невидиму матерію і якось жити далі.

— Привіт, Тінь.

Істота, що сильно нагадувала мертву, судячи з усього, дівчину Лінду, не видала ні звуку. Я почав побоюватися, що зробив неправильні висновки, а це означало якийсь новий невідомий чинник, це означало, що навіть те розуміння ситуації, яке я мав, і яке давало незначне уявне відчуття безпеки, розчинилося без сліду. Я навіть не ворушився. Вона теж. І не дивно — Лінда знаходилася чи то під впливом снодійного, чи то взагалі в гіпоглікемічній комі. Як тоді. Невже її дотепер практикують? Виходило, що так, тому що двоє лікарів, підключена до тіла крапельниця і ще якась фігня наводили на роздуми саме про кому.