Розділ «Тінь»

— А чому живеш ти?

Я не відразу зрозумів, що питання не риторичне і забарився з відповіддю — шосте відчуття просигналило про небезпеку.

— Тому, що я народився. Як і всі.

— Я теж повинен був народитися, Ігоре. Але цього не сталося, а я хотів народитися і жити. Коли я повертався, пригадав, так завжди буває, — задумливо вимовив Тінь губами Лінди. — Пригадав усе, себе… і пригадав, як я хотів жити, виправити усе, почати спочатку, тому що… Гаразд — це вже деталі. Я не хотів вмирати, і я повернувся. Питай далі.

Я не став наполягати, хоча й підозрював, що Тіні є що розповісти. Наприклад, про те, як він опинився в пеклі.

— Ти ненавидів її? Свою сестру.

— А що, повинен був її любити?! Вона зжерла мене. Ще там — в утробі. Звичайно, я її ненавидів і зараз готовий убити суку, але сам бачиш, поки що не можу.

— А чим провинилися ті люди, яких ти підкоряв своїй волі ще тоді, двадцять років тому?

— У лікарні? Все дуже просто — вони хотіли мене вбити.

— Ти вже був мертвий.

— Ні — я живий. Ти нічого не знаєш. Я жив уривками, коли свідомість сестри занурювалася в сон, я жив. Навіть так було краще, ніж нічого. І ти не можеш мене звинувачувати. У лікарні я просто захищав себе, як міг.

— Ти перетворив їх на чудовиськ, ти бавився ними.

— Як зараз? — губи Лінди знову розтягнулися в страшній усмішці, ніби хтось натягував губи трупа невидимими ниточками. — Так це правда. Я міг, і я це робив. У тебе є якісь заперечення?

Здається, я мимоволі вимовив саме те, що було найближче до істини: Тінь просто бавився людьми. Тоді. А зараз? Адже неспроста я бачив ті сни?

— А потім вони знов убили мене, разом з улюбленою сестричкою, — продовжив Тінь. — Це хіба справедливо? Вони спалили це тіло, і мене разом з ним. Знаю, знаю, що ти запитаєш. А все дуже просто: моя мати віддала своє життя, обміняла його на життя дочки. Виявляється, є способи. А разом з Ліндою повернувся і я — наші життя надто переплелися, щоб могло бути по-іншому. І тут цей телепень з сокирою. Треба ж такому трапитися, власний батько зарубав. І я знову, чуєш, знову… Адже я хотів жити, дуже хотів. Я ж казав, як сильно. Батько! І я знову опинився в пеклі. Ти знаєш, що таке пекло? Ти хоч знаєш, що таке пробути там стільки, скільки пробув там я. Вічність! А так. — Тінь раптом заспокоївся. — Ти теж, можна сказати… причастився. Хе-хе. Це все вона, твоя дорогенька Лінда. Я тут абсолютно ні причому. Що мовчиш, скажи: сподобалося?

— Ні.

— Отож-бо й воно. Питай далі, я щось не відчуваю твого ентузіазму.

— Ти знову ожив. Разом з Ліндою.

— Це теж просто: життя було витрачено, щоб жили Лінда і я. Не просто витрачено. Напевно, здогадуєшся, яким чином або за допомогою кого мати зробила свій невеликий героїчний вчинок? А Він зміг цим скористатися — життя так і не було витрачено, а воно мало бути довгим, життя нашої матері.

— Значить, так просто.