Розділ «Тінь»

— Не спіть, — попередив я.

— Заткнися, — сказав Володя.

Ми підійшли до воріт.

— Ти чого такий нервовий? — зауважив мій стан Петро.

— А ти нічого не відчуваєш?

— Тільки втому. Дістав ти нас конкретно.

— Не позіхай і дивися на всі боки, — порадив я. Може, зараз почнеться.

Петро лише закотив очі, але я попередив. Навіть, якщо він не сприйняв моє попередження, то воно крутитиметься у нього в підсвідомості, і можливо це виявиться вирішальним. Я ж раптово заспокоївся, як солдат перед боєм, який знає, на що йде, і розуміє, що його життя залежить тільки від нього самого, від його реакції і розуму. Правильний солдат. Було приємно усвідомлювати, що можу себе правильно настроїти.

Але це трапилося вдень!!!

Звичайно, Лінда могла заснути і вдень, але раніше такого я не помічав. А ще я ніколи не помічав такого сильного сигналу свого шостого відчуття, коли не було безпосередньої загрози. Його можна було порівняти з тим, що я відчував в лісі, коли рятував Дмитра з Андрієм, але тоді я бачив примару, вона нападала на нас. Ще я щось подібне відчував, коли Тінь намагався перетворити мене на перевертня. Щось буде.

Даїшники пред’явили документи, і охоронець відчинив нам хвіртку. Навіть не запитав, чому ми йдемо пішки. Здається, цього разу я влипнув по самі помідори. Чому ж у мене таке відчуття, що я зможу справитися? Самообман або самозахист? Що власне одне і те ж. Не встигли ми підійти до входу будівлі, як звідти нам назустріч вийшли Тетяна Андріївна і Галина Леонідівна. Немов відчули, що ми наближаємося. Навіть якщо це було б так, я б цьому не здивувався.

— Ми вже й не сподівалися його знайти, — сказала, підійшовши, Тетяна Андріївна. — Гадаю, він не завдав вам неприємностей?

— Завдав, — похмуро відповів Володя. — Трохи не угробив нас ваш Ігор.

— Намагався втекти, і стався нещасний випадок — ми ледве не розбилися, — уточнив Петя.

— За машину тепер звітувати, якщо сильно пошарпало.

Невже він мене захищає? «Нещасний випадок» придумав. Ось Володимир відреагував на це, просто фиркнувши, але нічого не сказав. І на тому спасибі. Правда, що це мені дасть. У тому стані, в якому я скоро опинюсь, мені вже чим-небудь нашкодити буде проблематично.

— Дуже шкода, — сказала Тетяна Андріївна.

Жалю в її тоні я не помітив, може, тугий став на вухо. Зауважив лише якусь неприродну поведінку, немов переді мною розігрувався спектакль. Не так я собі уявляв своє повернення в клініку, з якої втік. Швидше вже повинні бути докірливі погляди, ретельно приховувана злість або, на край, добродушне картання. Я різко озирнувся, наче мені в спину хтось подивився, аж між лопатками засвербіло, але нікого позаду не було.

— Забирайте його, чи що, — сказав Володя і грубувато штовхнув мене до лікарів.

Ох, наскільки приємним мені показався цей поштовх, в порівнянні з тим, що мене чекало. Повернулася було знову паніка, але я швидко з нею впорався. Підозріло швидко, якщо виходити з того, що досі не придумав, як справитися з ситуацією, яка напевно приведе мене до загибелі. Може, нарешті, божеволію?