Розділ «Тінь»

Ми досить приблизно уявляли собі, де може бути могила. Тоді, коли Андрій і Дмитро потрапили в пригоду з привидами, не було часу запам’ятовувати точне положення того місця, куди їх вивела примара. Проте, ми не встигли ми втомитися, як почувся дзвінкий голос Катерини. Черговий раз підтвердження, що новачкам везе.

— Я знайшла!

Ми збіглися до неї і дружно втупилися на щось, що приблизно нагадувало могилу.

— Чорт, — сказали Дмитро і Андрій одночасно.

— Немов собака порився, так? — припустив Славко.

— А що, вона не могла від дощу зіпсуватися? — обережно поцікавилася Катя.

— Могла, — меланхолійно відповів Сергій Іванович, але таким тоном, що всім стало ясно, що він насправді думає з цього приводу. — Давайте не втрачати часу. Владиславе, починай. Служба довга.

Цікаво, у нас що, своїх священиків, не знайшлося? Я так і не встиг запитати у шефа. Тепер доведеться слухати службу болгарською мовою. Коли всі приготування були закінчені: свічки розставлені і засвічені, освячене в церкві розп’яття поставлено недалеко від могили так, щоб обличчя Ісуса дивилося в її бік, а священик накинув ризи, — ми стали осторонь і почали спостерігати. Взагалі-то ми повинні були своїми молитвами допомагати процесу, але чомусь серед співробітників майже не виявилося тих, хто знав би хоч одну молитву. Окрім шефа і Віктора Михайловича: їх життя пошарпало більше, ніж нас й змусило вивчити напам’ять декілька охоронних молитов.

Так — рештків Лінди в могилі не виявилось, але примари її батька і матері вперто трималися цього місця. Болгарський священик почав читати молитву. На латині. Від цього зовсім стало нудно. У болгарській хоч деякі слова схожі на наші, можна було б уловити загальний зміст, а латинь. Латинь — це латинь. Окрім того, Владислав мав не надто приємний голос, а ще священик.

Спершу нічого не відбувалося. А потім, якось непомітно я відчув присутність чогось потойбічного. Тим самим шостим відчуттям. Треба сказати, що Діма відчув це перший, або зрозумів, що щось відчуває, оскільки крутити головою почав саме він, а я, побачивши, теж здогадався. Привиди були десь поряд, але побачити їх ніяк не вдавалося. Це дратувало. Я не знав, що може трапитися, і готував себе до всього. Зашепотіли Катерина зі Славою — видно, теж щось відчули. А примари все не було видно.

Голос Владислава, або правильніше сказати, отця Владислава став сильнішим. Він напевно зрозумів, що те, ради чого ми сюди приперлися, почалося. На обличчі його, проте, нічого не можна було розібрати; воно як було відчужене і зосереджене на самому початку служби, таким і залишалося. Витримка, треба сказати, у нього була чудова. Не те, що у мене. По внутрішній стороні одного, а потім іншого, плеча потекли цівки холодного поту, немов кров. Не знаю, як у інших, а у мене організм саме так реагував на специфічні й напружені ситуації. Стало задушливо. Повітря немов ущільнилося, щось не пригадаю я за собою такого. Додатково почало різати від сонця очі. Це вже нікуди не годилося. Я подивився на інших — тільки настороженість, і жодних явних ознак поганого самопочуття. Може, це наслідки стресу, пережитого недавно? Вони десь зовсім поряд. Я різко подивився убік — здалося, ніби щось побачив. Нічого. Струснув головою, але нічого не змінилося. Далі було важко дихати, сліпило очі, і навіть м’язи почали наливатися важкістю. Я, як і всі, сидів на землі, й тепер вирішив піднятися, в надії, що стане легше. А може, це все якісь лісові гази, може, болото поряд? Присутність примар ставала все виразнішою, немов натякаючи, що гази тут ні при чому. Здається, я навіть міг сказати, де вони мали знаходитися. Ось там, прямо переді мною, метрах в трьох-чотирьох, між мною і могилою. Я спробував встати, навіть почав рух… і побачив. Самотня постать проступала в просторі саме там, де я і чекав. Хоча вона була й одна, але я відчував якусь подвійність її природи. Мати і батько. Я бачив зараз тільки жінку. Простір звузився до одного метра, я звалився знову на землю, не бачачи нічого навколо окрім цієї виснаженої старої. Якщо знати передісторію, то можна було з упевненістю сказати, що ця жінка не така вже й стара, як виглядає. Напевно, вона виглядала такою, якою її застала смерть, рак швидко висмоктав із неї всі залишки молодості, а потім і життя. Я боявся. У постаті, що стояла переді мною, здавалось, не було агресії, але я все одно боявся. А потім я не зміг видихнути і все навколо потемніло…

…Біль! Щодня лише біль. Його нічим не можна заглушити, вже краще б це був тілесний біль.

Усе було готове. Залишилося лише зробити останній крок — і назад шляху не буде. Чому я вірю, що все відбудеться саме так, як описано в книгах? Чому я ні на мить не сумніваюся? Може, тому, що більше ні на що сподіватися. Але тоді чому я не боюся? Або все ж таки боюся? Напевно, я просто не знаю, що потрібне цього боятися, мене ніхто цьому не навчив. Я сиджу на підлозі, на килимі, у себе вдома. Можливо, не варто було поганити будинок цим, але часу, та й бажання вже немає. Потрібно поспішати, бо нічого не вийде, а це буде найстрашніше.

Я нахиляюся і тремтячими пальцями запалюю свічку. Як банально. Згадую визубрені напам’ять слова, готуюся їх вимовити. Раптово мене всю охоплює нерішучість. Що я роблю?! Проте я вимовляю першу фразу. Всього лише слова. І замовкаю. Нічого не відбулося. Я відчуваю полегшення, а слідом за ним підступає відчай. По обличчю течуть сльози, та я їх майже не помічаю. Заплющую очі і починаю знову. Проговорюю весь монолог.

Усього лише слова.

Тоді чому я так боюся розплющити очі? Попереду всього лише дзеркало. Велике дзеркало в повний зріст. Я розплющу очі й побачу своє віддзеркалення. Більше нічого. Я боюся. Я знаю. Я відчуваю.

Я розплющую очі.

Замість мого віддзеркалення в дзеркалі я бачу його. Я не можу на це дивитися, але дивлюся, не можу відірватися. Думок в голові більше немає. Я не знаю, навіщо сиджу гола на підлозі, чому переді мною стоїть свічка, я не знаю, як мене звати. Це все не важливо. Усе важливе переді мною. Немов десь зі сторони звучить мій голос, такий далекий. Стандартні слова, вивчені довгими ночами, вистраждані зраненою душею. Я пропоную йому себе, частину свого життя… і він погоджується. Легко й відразу…

…Я зітхнув, немов вперше — глибоко і ніяково. Немов саме життя увійшло до легенів, звідти по капілярах, венах і артеріях розтеклося тілом. Я знов почав відчувати своє тіло, але як і раніше, не бачу нічого окрім жінки.

— Я зробила помилку, — долинув до мене її голос. Тепер твоя черга.