Розділ «Тінь»

Мені здалося, або він занадто довго затримав на мені погляд? Дмитро мовчки подав через вікно документи, даїшник випростався і почав їх роздивлятися. Напевно, в цей же самий час він очима сигналізував напарнику з автоматом, його обличчя було вище за рівень скла. Я якось встиг зовсім забути, що втік з психіатричної клініки, де мене вважали небезпечним хворим, що напав на представників персоналу. А дарма. Тепер-то в голові цей факт сплив, але було вже пізно. Автоматник швидким рухом зняв автомат із запобіжника і спрямував у вікно машини. Відстань була метрів три — промахнутися з такої відстані було нереально, інше питання, чи буде він стріляти. Другий даїшник, що перевіряв документи, відійшов на пару кроків від машини і якось навіть буденно вимовив:

— Приїхали, вилазимо з машини. Різких рухів не робити, руки тримати на видноті і, взагалі: Петро у нас нервовий, так що без фокусів.

Петро ніяк не був схожий на нервового, але перевіряти це навряд чи було варто. Цікаво, він дійсно стрілятиме або… швидше за все, по колесах, ми ж не терористи врешті-решт. Я подивився на Дмитра, той був напружений і явно виношував в голові якусь думку.

— А в чому власне справа? — спокійним голосом вимовив він, обернувшись до даїшника. Рука як би випадково зісковзнула з керма і опинилася в безпосередній близькості від важеля перемикання швидкостей.

Я гарячково міркував. У будь-якій іншій ситуації я б і не думав здійснювати протидію озброєному даїшнику, але зараз був особливий випадок. Ой, мамо, як я не хочу назад в клініку!

— Уся справа у вашому пасажирі. Я думаю вам теж це добре відомо, так що вас теж доведеться затримати.

Дмитро поволі потягнувся до важеля, автоматник націлювався на переднє колесо — він точно не збирався в нас стріляти, і на тому спасибі. Я зважився і, відкривши дверці, поліз назовні. Дмитро спробував мене затримати, але я лише відмахнувся.

— Мені якось по-особливому встати, — як не старався, а голос трохи тремтів, — або так пов’яжете?

— Як у фільмах показують, — відгукнувся автоматник. Говорив він теж спокійним голосом і на нервового аж ніяк не був схожим. — Спиною до мене, руки на дах, ноги ширше плечей. Зможеш?

— Спробую, — мовив я і зробив, як той сказав.

— Уперше? — співчутливо поцікавився автоматник.

Я кивнув.

— Головне, щоб не востаннє, — видав він сумнівну думку. Дотепник знайшовся.

Незабаром Дмитро став навпроти, докірливо і, водночас, з розумінням та полегшенням, дивлячись на мене. Чого було більше, я зрозуміти не міг. Так нас і пов’язали. Дмитра забрали кудись до відділка, а мене відразу посадили в службову дев’ятку і повезли до клініки.

Тетяна Андріївна узяла трубку телефону. Вислухавши співрозмовника, вона коротко підтвердила і поклала трубку. Ігоря Байду знайшли. Рано чи пізно це повинно було трапитися. Вона дотепер не могла зрозуміти, як тому вдалося вибратися. У кімнаті знаходився охоронець, який після того випадку раптово виявив бажання звільнитися. Причина була, дурніше не придумаєш: не впорався з ситуацією. Більше охоронець нічого пояснювати не побажав. Тиснути на нього можливості не було, а підозрювати в співучасті було дурницею — охоронця здорово пошарпало під час втечі Ігоря, навіть невеликий струс одержав. Так, потрібно перевірити стан Лінди і заодно повідомити приємну новину.

Тетяна швидко встала і пішла до лазарету. У лазареті постійно знаходилися двоє лікарів, які пильно стежили за станом пацієнтки, стежачи, щоб вона не вийшла з гіпоглікемічної коми. Двічі на добу лікарі змінювалися, не можна було допустити, щоб стомлені люди чогось не допильнували. Це заняття було найважливішим у клініці, і Тетяна навіть уявити собі не могла, що з ними всіма буде, якщо щось піде не так. Гірше просто нічого не могло бути. Вона сама мало не кожної години заходила в лазарет і перевіряла стан пацієнтки. А так все йшло, як належить, тільки додому не можна було йти. Нікому.

— Ну, як наша пацієнтка? — поцікавилася Тетяна, увійшовши до лазарету.

— Усе під контролем, — озвався хтось з лікарів. — Стан Лінди і плоду гарний.

— Говори, — сказала Лінда, ледве розкриваючи рота. Було таке враження, що говорить труп, але це нікого не бентежило. Всі знали — так і повинно бути, це нормально.

— У нас гарна новина, — посміхнулася Тетяна. — До нас повертається Ігор. Його вже везуть.