Розділ «Тінь»

— Що ж — це дійсно хороша новина, — вимовила Лінда рівним голосом. — Звичайно, він вже не потрібен, але не в моїх правилах залишати незавершених справ.

— Вас повідомити, коли він прибуде?

— Я знатиму і сама. Можеш йти.

— Звичайно, відпочивайте.

— Дурна, я ніколи не відпочиваю, — роздратовано вимовили губи Лінди.

— Так, звичайно. Я більше не буду вам заважати. Піду готуватися зустрічати Ігоря.

У голові хаотично миготіли найрізноманітніші думки, але путніх не було зовсім. Я навіть не знав, наскільки сильно можу запанікувати. Якби ситуація була не такою, то, можливо, я і скористався б цією панікою і тими перевагами, які вона дає. Але я сидів на задньому сидінні міліційної дев’ятки, скутий наручниками, а спереду сиділи ті самі даїшники, що затримали нас з Дмитром. Автоматник ні на мить не розлучався зі своєю зброєю, тримаючи зброю на колінах. Чим ближче ми наближалися до клініки, тим більше хаосу було в моїй голові — необхідно було щось з цим робити, бо… Чомусь мені здавалося, що з’являтися в клініці мені не варто. Напевно це було всього лише плодом моєї гарячкової уяви, а не передчуттям, але все таки це у будь-якому випадку було недалеко від правди. Я намагався зосередитися на вирішенні проблеми, спробувавши на якийсь час дистанціюватися від неї, і це певною мірою вдалося. Заплющивши очі, щоб не бачити, як швидко ми рухаємося до клініки, я почав розмірковувати. Перший висновок, який можна було сміливо зробити: повертатися до клініки самому та ще й пацієнтом, що не здатний себе захистити, було б украй небажано. А це безпосередньо вело до необхідності вирішення того, як я можу це змінити. Перше що приходило в голову — ніяк. Але ж ні — завжди повинен бути хоч поганенький, але вихід. Чорт! Єдине, що я міг зробити… але це було вже занадто! Був би у мене вибір. Та все ж це занадто.

Я розплющив очі і зрозумів, що ми вже їдемо лісом. Навіть якби я не впізнав цієї дороги, по якій рухався не раз, то все одно не зміг би помилитися — ліс в окрузі був лише один. Довго ж я міркував. Водій глянув на мене через дзеркало заднього вигляду і покосився на напарника.

— А він спокійний, навіть не помітно, що буйний. Може, ми не того зловили, а, Петро?

Петро глянув на мене і суворо запитав:

— Ти точно Ігор Байда?

— Ні, — відповів я.

— Ну, й гаразд, — погодився Петя, — значить, ним будеш.

До цього я дійсно поводився спокійно і заслужив деякі поблажки. Наприклад, руки мені, перед тим, як посадити в машину, скували спереду. А ще мені не тикали постійно дулом автомата в обличчя.

Дерева мигтіли обабіч дороги, наближаючи неминуче. Чого я чекаю? Дива? Його напевно не буде.

Мої руки, немов подовжившись, злетіли над головою водія і опустилися, міцно охопивши його шию. Навколишній світ враз став нереальним, навіть мої руки немов би стали чужими, перетворившись на дві змії, двох удавів, що міцно охопили шию жертви. Це не я, це щось чуже. Я припав до спинки сидіння, водія, все сильніше і сильніше стискаючи шию даїшника. Як би часом його не убити. Петя спохопився надто пізно, щоб встигнути відразу мене зупинити, але все таки реакція і кмітливість у нього виявилися непоганими. Зрозумівши, що ситуація не та, щоб стріляти в мене з автомата, він повернувши калаш до себе передом, а до мене задом, цим самим задом і заїхав мені в голову. Добре, що я трохи ухилився, і приклад, не поціливши в скроню, лише ковзнув по черепі. Ухилившись, я автоматично смикнув за собою і водія, що був вже напівпридушений, досягнувши таким чином саме того, чого хотів із самого початку — машина сіпнулася і на повному ходу з’їхала з дороги на праве узбіччя. У небезпечній близькості замигтіли гілки дерев і чагарників. Я сіпнувся вперед й, діставшись до керма через голову водія, повернув його праворуч. Все б вдалося найгірше для ментів, але Петя знову не розгубився і, в свою чергу схопивши кермо, вивернув його назад. По корпусу гримнуло декілька несильних ударів, а потім один сильний. Мене кинуло вперед, і я трохи не зловив кермо переніссям, вчасно встигнувши виставити руки. Далі все трапилося дуже швидко і вже без моєї участі. Машина вискочила знову на дорогу і, зробивши декілька піруетів, з пронизливим вищанням шин, які нещадно стиралися об асфальт, зупинилася. Поки я опам’ятовувався, дорогоцінні секунди, коли я міг би скористатися ситуацією, вже закінчилися. Петя схопив мене за пояс і, з несподіваною навіть для його міцної фігури, силою, виволік мене з машини. Про мій комфорт він само собою не турбувався, швидше навіть навпаки, і по дорозі я встиг добре прикластися потилицею об дверний отвір. Добре, що він хоч покритий гумою. Перебуваючи в тому стані, який буває після добрячого удару по голові, я не відразу почав чинити опір, а коли трохи опам’ятався, Петя вже стояв наді мною з автоматом в руках.

— Навіть і не думай! — швидше навіть не пригрозив, а проінформував він.

Чесно кажучи, я все ж таки подумав, але Петро додав:

— Спочатку роздрібню ноги, а потім ще і прикладом додам.

Сказав він це таким тоном, ніби вже робив подібне, і не раз, тому вірилося. Без ніг мені ніяк. А якщо все ж таки?… Адже тоді мене повезуть до звичайної лікарні, а не в психушку. Я вже було зважився, коли Петро просто узяв і пальнув. Поряд з обличчям вибухнула фонтанчиками земля, в лице боляче вдарилися частинки ґрунту. Я насилу стримав свій сечовий міхур, котрий був готовий виконати свою природну функцію, і бажання підставляти яку-небудь частину тіла під кулі відразу зникло.