Розділ восьмий Гімн України, сеньйори!

Гімн України, сеньйори!

Дозволю собі на якийсь час відірватися від розповіді про Бразилію і перенесусь разом із вами назад до України. Але ні, ви не вгадали, шановні, зовсім не до Маруськи. Принаймні не зараз. Виявилось, що, застрягнувши в болотах Пантаналу, я опинився в більшій ізоляції від зовнішнього світу, ніж тоді, коли перебував на острові Пасхи. Вийти на зв’язок з цивілізацією не було жодної можливості. Тому, як ви розумієте, на той момент я не міг знати, наскільки яскраво і феєрично моя дівчина відреагувала на моє підлотне зникнення.

Тож поки я з товаришами відпочиваю, погойдуючись у гамаках, а Фабіо з Айлтоном готують на вечерю піраній, розповім вам кілька кумедних історій, що трапилися зі мною ще в ту пору, коли я навчався в університеті.

Діло було 2004 року. Я перейшов на третій курс, одночасно вступивши до героїчних лав університетської військової кафедри.

Відразу зазначу (щоб ви собі не розслаблялись): на відміну від інших вищих навчальних закладів, де військові кафедри існують, як то кажуть, для галочки, військова кафедра в Національному університеті водного господарства та природокористування (НУВГП) практично нічим не відрізняється від армії. У період мого навчання її очолював такий собі полковник Поцик [46], зухвалий матюкливий «афганець», вояка до мозку кісток і до останнього ґудзика на кітелі. Пан Поцик був полковником уже тоді, коли більшість інших викладачів нашої кафедри (станом на 2004 рік теж полковники, підполковники, майори) ходили ще безвусими лейтенантами. Під час війни в Афганістані Поцик командував чи то полком, чи то бригадою інженерних військ [47]. Звільнившись невдовзі після розвалу Радянського Союзу із армії, товариш Поцик не відійшов тихо-мирно на пенсію, а влаштувався начальником на військову кафедру в НУВГП, де взявся нещадно, по-чорному, муштрувати бідолашних курсантів.

Професорів на кафедрі не було. На те вона й військова кафедра. Всі заняття проводили офіцери запасу — переважно полковники — колишні підлеглі Поцика. Навчальних груп теж не існувало. Замість них з набраних курсантів формували взводи. Кожен взвод розділяли на три відділення (приблизно по 7-10 чоловік у кожному). Кожне відділення мало свого командира, обраного серед курсантів, а на чолі усього взводу стояли командир (теж вибраний серед студентів) і його безпосередній заступник, по-воєнному, замкомвзвод. Крім того, для взводу призначався куратор з числа найстарших офіцерів, який відповідав за розподіл керівних посад поміж курсантами, за дисципліну та вишкіл молодих лейтенантів, словом, за всі загальновійськові організаційні питання.

Після вступу до військової кафедри мене призначили командиром 521-го навчального взводу (по-простому — взводу «механіків»). Нашим куратором став полковник Жебрицький, найстарший після полковника Поцика офіцер і, безперечно, найбільш шанована людина на кафедрі.

Жебрицький був славним дядьком, строгим, але справедливим. Щоправда, чоловік мав один серйозний недолік — товариш полковник не міг говорити довгими фразами. На кінці кожного речення, яке налічувало більше п’яти-шести слів, Жебрицький неймовірно «пришвидшувався», неначе болід «Формули 1» на старті, від чого окремі літери просто видувало з його мовлення. Ба більше: кожна довжелезна, мов пантанальський удав, фраза увінчувалась невиразним «бу-бу-бу» в хвості.

— Значить так, — говорив мій куратор, викликавши мене перед початком занять, — сьогодні мені потрібен список особового склду-взвду, офрмл-згдно-вмг-стту-по-фрм-бу-бу-бу…

Коли хтось із мого, 521-го взводу вчиняв якусь негідну високого звання офіцера провину, через що впадав у немилість до викладачів кафедри, Жебрицький шикував на плацу весь взвод, виводив порушника перед лаву і зачинав, немов пісню, нескінченні повчання:

— Ну як же ти, такий-пересякий, не можш-зрбти-тгто-бу-бу-бу? Ти ж ганьбиш цілий взвод, ти підствлш-свго-кмндра-бу-бу-бу! От я в твої в твої роки бу-бу-бу!

Коли полковник був п’яний (таке траплялося нечасто, та все ж бувало), то казав просто:

— Бу-бу-бу…

І вимагав, щоб ми оте «бу-бу-бу» виконували.

На жаль, полковник Жебрицький занять у моєму взводі практично не проводив. Замість нього за незрозумілою військовою логікою більшість дисциплін з нашої спеціальності «Командири інженерно-технічних взводів» викладав його колега по війні в Афганістані — полковник Пацюкевич. Власне, про Пацюкевича я й збираюсь вам розказати.

Мій взвод познайомився з товариш-полковником Пацюкевичем першого дня навчання на військовій кафедрі. Кремезний широкоплечий дядько, з вольовим, неначе викресаним з каменю обличчям, власною персоною завітав до нас на ввідне заняття, щоби відрекомендуватись, розказати трохи про себе, а також повідомити всім нам те, що він про нас думає. Почавши розповідь зі спогадів про пережиті ним кошмари Афгану, старий вояка якось непомітно перекинувся на нагальні проблеми сучасної молоді.

— Я ніколи не матюкаюсь! — гримів полковник неперевершеним насиченим басом, вібрація від якого передавалась повітрям і пронизувала огидним тремтінням животи та груди переляканих курсантів. — А ви? Ви?! Ото вже молодь пішла! Майбутнє, бляха, нашої нації! На кожні п’ять слів — чотири матюки і один прийменник… А що у ваших головах робиться? Га? Наркотики, насильство, секс! А п’єте як?! Неначе коні, чесне слово, хлищете в три горла! Хай би вас чорти усіх забрали! Я от пройшов увесь Афган і зовсім не п’ю!… А чого вас там вчать в цьому університеті?! Дебіли! Та ви додавати та віднімати не вмієте! Я вже не кажу про те, щоб узяти корінь квадратний чи піднести число у степінь! Як ви тут учитесь?! Певно, тільки те й робите, що хабарі даєте! А я от хабарів не беру!

І я тоді, пригадую, промимрив сам до себе: «Оце, мабуть, серйозний дядько… Буде нас виховувати». Але не все так просто, панове…

Уперше я задумався над тим, що у словах полковника Пацюкевича, певно, заховане якесь діалектичне протиріччя, під час першого стройового заняття. Такі уроки на свіжому повітрі щоразу передували теоретичним парам. На них, залежно від дня тижня, щоранку збиралось по 6-8 взводів. Товариш-полковник Пацюкевич, який пройшов увесь Афган і не матюкався, саме вчив свій взвод (де він був куратором) правильно ходити строєм, несамовито горлаючи на весь плац: