Розділ восьмий Гімн України, сеньйори!

Айлтон перекинувся кількома словами з Фабіо, певно, добираючи пісню, після чого тлустий фазендейро трохи відсунув стільця від стола, аби той не заважав надимати живіт, і наготувався до виступу. Молодший бразилець подав знак, і над заллятими пітьмою просторами Пантаналу полилася пісня. Коли-не-коли бразильці навіть притопували собі й пристукували долонями по колінах. Пісня була бадьорою та веселою, однак геть не схожою на ті божевільні, але такі примітивні маршові мелодії, котрі ми чуємо з телевізора під час телетрансляції карнавалу або ж вуличних змагань із самби. Одну за одною Фабіо та Айлтон проспівали нам кілька пісень, що разюче відрізнялися між собою ритмом, тембром та тональністю.

— Сподобалось?… — спитав Айлтон, обвівши нас запитальним поглядом, після того, як вони з напарником довели до кінця останню співанку.

— Неймовірно… — прошепотів я. Чесно кажучи, я геть не очікував, що двоє дорослих, грубуватих на вигляд чоловіків, котрі добру половину свого життя провели в непролазних нетрях, можуть отак співати. Взагалі, як на мене, сценічне піяння — то геть не чоловіча справа.

— Спасибі, — задоволено проказав бразилець.

Фабіо на знак вдячності нахилив голову, а тоді сяйнув посмішкою і підняв догори великий палець, тішачись з того, що нам сподобалося.

— А тепер ви щось заспівайте, — безапеляційно заявив Айлтон.

— Е-е-е… — я спершу розгубився і навіть не знав, що відповісти. — Я… ну, я не знаю…

— Давай, давай! Не соромтесь! Я хочу почути тепер українську народну пісню. Ви ж там у себе співаєте якихось пісень?

Крутнувшись на стільці, я повернувся до товаришів.

— Чуваки, — мовлю, — вони хочуть, щоб ми заспівали їм українську народну пісню.

— Я так і знав, що він це неспроста затіяв, — прицмокнув юрист.

— А що тут такого? — запинаючись, пролопотів Алекс. — Це що проблема? Заре заспіваємо. Максе, скажи їм, хай тримаються, зараз ми будем співати!

Проте все виявилося на так просто. На відміну від бразильців, серед нас чотирьох музикальним слухом міг похвалитися тільки Лаврентій. Я, Дімон та Алекс, м’яко кажучи, не вирізнялися особливою музикальністю. Все, на що ми могли ставити, — сила та потужність горлянок. Це єдине, що могло компенсувати дефіцит мелодійності та повну відсутність музикального слуху.

— Що співатимемо? — серйозно запитую я.

— Давайте «Ой на горі та женці жнуть», — висунув пропозицію Ларік, а тоді переконливо додав: — Це класика, пацани. Спеціально для іноземців. Кажуть, валить їх наповал, мов чума бізонів… Слова всі знають?

— Я пам’ятаю лиш до першого приспіву, — чесно зізнався я, — а далі можу співати, якщо хтось приспівуватиме мені перший склад кожного слова.

— Нічого, згадаєш.

— А я знаю до того місця, де починається про Сагайдачного, — почухавшись за вухом, прорік Саня.

— Значить так, — юрист вирішив взяти ситуацію у свої руки, — я заспівую, а ви підхоплюєте. Там все просто — самі повтори. У нас усе вийде, — а тоді обернувся до бразильців, силуети яких вимальовувались у півтемряві з іншого боку стола, і голосно оголосив українською: — Українська пісня «Ой на горі та женці жнуть»! Дуже актуальна… для цих джунглів… Пантаналу…

Не знати чого я гарикнув «True!» [49], після чого наш доблесний юрист, стиснувши кулачки і витягнувши шию, загорлав так, що у мене аж очі на лоб полізли: