Розділ «Хеппі-енд для дівчаток»

Пройшло півроку…

Приспіло літо 2010 року, певно, найбільш спекотне з усіх, що я пам’ятаю. Наприкінці червня жорстока спека важким запилюженим саваном накрила столицю України і не сповзала з міста аж до середини серпня. Київ перетворився на справжнє пекло. Всі, хто тільки міг, намагалися гайнути чимдалі від розкваслого смердючого асфальту, оскільки щільний частокіл бетонних багатоповерхівок не пропускав всередину міста прохолодного вітру з північних лісів. Ситуація погіршувалася сотнями тисяч кондиціонерів, котрі, надриваючись, працювали день і ніч. Мало хто розуміє, що все висмоктане з приміщень тепло кондиціонери скидають через зовнішні блоки на вулицю, ще більше підвищуючи температуру повітря в столиці. Атмосфера наситилась гарячим брудом і стала схожою на застигле драглисте желе.

Я перечікував нечувану жарінь на дачі мого друзяки Ігоря, що заховалася в лісі неподалік села Липовий Скиток за п’ятдесят кілометрів від Києва. Посеред густого переліску спека майже не відчувалася. Крім того, неподалік розкинулися кілька озерець та річка, котрі рятували нас у найгарячішу пору доби.

Ми саме ловили рибу на вечерю, коли в моїй кишені задеренчав мобільний. Витерши вологу долоню об шорти, я витягнув телефон і приклав його до вуха.

— Альо! Кідрук на проводі!

— Максе, привіт! Як справи?

Телефонував мій агент.

— Як завше — краще від усіх! — бадьоро відповідаю; попри нестерпну спеку настрій у мене був нівроку. — Що у вас нового?

— Мені щойно подзвонили з оргкомітету фестивалю «Країна мрій». Знаєш такий?

— Ну знаю. І що?

— Просять, щоб ти виступив на одній зі сцен. Прочитав якесь своє оповідання.

Я зам’явся. Загалом я ніколи не відмовляюсь від участі у публічних дійствах. Але цього разу від самої думки про те, що доведеться пертися в Київ у таке пекло, мені зробилося млосно.

— Коли це буде? — мляво запитую.

— Десятого липня на Співочому полі. Там є міні-сцена, «Курінь» називається, з неї усілякі писаки зачитують свої опуси. Ти матимеш у своєму розпорядженні хвилин сорок, а то й цілу годину. Якщо треба, можна попросити більше часу.

— Ні, більше не треба, — зітхнув я, після чого на хвильку задумався, перебираючи в голові готові «короткометражні» тексти, які міг би зачитати. — О’кей, я згоден. Хоча не думаю, що це гарна затія — читати щось у таку спеку під відкритим небом.

— Будемо надіятись, що до того часу похолодає.

— Для контролю: десяте липня, Співоче поле за Лаврою, сорок хвилин.

— Так, усе правильно! Я дам номер твого телефону дівчині з оргкомітету, котра відповідає за «Курінь». Здається, її звуть Анна. Вона зв’яжеться з тобою і розповість детальніше, коли і куди прийти. Коротше — надалі всі питання до неї.

— Вас зрозумів, чекатиму її дзвінка! — відрапортував я і попрощався.